Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

бо лише людське — божественне;

і людині відкривається так сп’яніння красою

як гра, вже від початку програна,

програна всупереч рівновазі непроминущій, в якій вона чиниться,

всупереч необхідності, з якою вона приречена щоразу повторюватись,

програна, бо неминучість повторення — це заразом

і неминучість програшу,

і неминуче завжди йдуть у парі

хміль від повторення і хміль від гри,

той і той у полоні тривалости,

той і той невиразні й похмурі,

той і той не годен зростати, зростає лиш їхня жорстокість,

а справжнє зростання,

зростання знання у людини, яка пізнає, — вершиться воно у часі, воно

тривалістю не обмежене і від повторення вільне,

воно час розгортає в безчасся, і це безчасся

поглинає усяку тривалість, стаючи все реальнішим,

рве і долає всі межі, крайні внутрішні й крайні зовнішні,

позаду лишаючи символ за символом, і хоч краса

не втрачає отак останню свою символіку,