Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

і відкривається в ньому людині

краса і самодостатність земної минущости,

самодостатність простору, який несе час і застигає в часі, чарівно-прекрасного простору, що, розпростершись, ширяє над світом, і його вже не оновлює жодне запитання, вже не поглиблює жодне пізнання,

о, ця неоновно- і непоглибно-стійка цілісність простору, опора її — рівновага

вічно живої у ній краси, і ця самодостатня

цілісність простору являє себе в кожній його частинці,

в кожній клітинці, ніби клітинка ця — його внутрішня крайня межа,

являє себе у кожнім окремім образі, в кожній речі, в кожнім людськім творінні,

являє як символ його просторовости,

як її внутрішня крайня межа, де всяка сутність себе поглинає,

о символ, що поглинає простір, о ця краса, що поглинає простір

завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,

завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,

о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;

так відкривається їй краса — як дійство двох меж,

а межі, і зовнішня, й внутрішня —

чи то лінія обрію, чи то грань однієї клітинки єдиної, —

пролягають поміж скінченним і нескінченним,

далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте

ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,