Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

дедалі більша жорстокість невгамовної гри, що

обіцяє у символі втіху від нескінченности,

втіху солодку, яка зневажає пізнання

земної примарної нескінченности й навіть

здатна бездумно призвести до мук і смерти,

бо чиниться гра ця у сферах замежних краси,

лише зору досяжна, лише часу досяжна,

одначе не людяності, не людському обов’язку;

так краса відкривається людям — як закон, недоступний пізнанню,

фальшива краса, що сама себе узаконила,

задля власної вигоди,

самодостатня, непідвладна оновленню, розвитку й розквіту,

правила гри її — втіха,

солодка, розпусна, похітлива втіха, і гра ця, загравшись красою,

красою напоєна, красу напуваючи, не знаючи змін,

вершиться на грані реальности,

щоб збавити час, але не позбутись його,

погратися із випадковістю, але не здолати її,

і нескінченно ця гра повторяється, нескінченно триває, однак

уже від початку на невдачу приречена,