Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

хоч незмінно-недоторканні останні її пропорції,

але так само незмінно оголяється й тлінність земна її гри,

нікчемність земного символу,

і, захмеліла від себе самої, краса, протверезівши,

вже не стримує туги своєї і розпачу,

і лишається протверезіле «я»,

пізнання утративши і в непізнанні себе втрачаючи, —

«я» і його убогість…

і сам він, кого осявало світло оцього «я» — цього символу, цієї краси, цієї гри, цього дійства, — назустріч кому з доконечною неминучістю світло леліло від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж світу, від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж ночі, тож дійство усе це він ніс у собі, ховав у собі й воднораз був у гущі його, в обіймах простору неминучости, межового простору його «я», в обіймах межового простору світу, символу його безпро-сторовости, в обіймах простору гри, простору позамежної близькости, простору краси, простору символів, який кожною своєю клітиною викликає запитання, а проте відкидає усі запитання й ціпеніє в обіймах усіх просторів заціпеніння, — і сам він, заціпенілий, задихаючись від заціпеніння, він відчував, він усвідомлював, що жоден із цих просторів не сягає за межі отого прозірчастого шатра, напнутого поміж верхом і низом, що всі ті простори — ще у проміжному царстві, над яким нескінченність іще не владна, що межують вони вже, либонь, із нескінченністю, хоч самі їхні межі ще й належать до царства земного; о, ця ще земна стихія, ці володіння краси, ця земна, ще земна нескінченність! Це вона його й обійняла, вона полонила; його ув’язнив простір земного дихання, але вивільнив з простору сфер, із простору дихання істинного. І він, відчуваючи цю ув’язненість, відчуваючи в ній причину всякого заціпеніння, причину заціпеніння подиху, відчував доокола вибухову потугу, що впиралась ув’язненню, відчував неминучість, невідворотність вибуху, відчував її до глибини свого «я», до глибини душі, до глибини свого дихання і недихання; він знав про цей вибух і відчував його, знаючи і відчуваючи, як назріває вибух у ньому самому й у світі, як вибух у ньому чаїться і воднораз його обступає, він відчував його просто фізично як щось таке, що підстерігає його фізично, щось таке, що душило за горло його й увесь видимо-невидимий світ, не даючи дихати, і все ж це була якась демонічна спокуса, що витала у ньому самому й довкола, що котилась на нього бурхливими хвилями, накривала його з головою і бурхала в ньому, — щось безтілесно-тілесно, спокуса пустошення і спустошення, погрому й розгрому, спокуса відмовитись від себе самого, віддати себе на посміх, віддати себе на поталу, відчуваючи, як душить у горлі, як забиває дух, стрясаючись від холоду й жару і все ж не втрачаючи надії на визволення. Так відчував він готовність зачаєну — готовність до вибуху і до стрибка, наближення предковічно-незвіданого падіння в непам’ять, так він це знав, так відчував, так собі цього бажав у сливе первобутньому бунті супроти заціпеніння, супроти того, що сподіялось, супроти шкаралущі обмеженого простору, супроти незгоди й незлагоди, супроти всього іще сущого, але водночас і супроти туги, цієї глибинної суті усякої гри і краси; о, була це спокуса страшної жаги первобутньої, страшна нетерпляча жага пустити з вогнем все на світі і навіть сам світ, пустити з вогнем власне «я», що стрясалося від жаги іще глибшого, іще прадавнішого знання, о, це було відчуття, це було передчуття, це був здогад, ба більше — пізнання, для нього це стало пізнанням і навіть самопізнанням, бо із простору щонайглибшого передзнання, який прийняв його у свої обійми, на нього востаннє зійшло усвідомлення, і він, мов уражений громом, ту ж мить зрозумів, що розпад і крах краси — то просто голий сміх, а сміх — неминуче-рокований розпад краси світової, зрозумів, що сміх — то одвічний супутник краси й повік нерозлучний із нею, що він усміхом світиться в ній на нереальній межі позамежної далі, та потім грімким перекотом виривається з неї на поворотній межі її тривалости, виривається громохким, громовим нищителем усіх часів, демонічною силою всезагального нищення, — сміх, суперник краси світової, відчайдушна заміна за втрачену віру в пізнання, сміх, цей кінець надаремної втечі в красу, цей кінець надаремної гри у красу; о туга за тугою, о гра зі грою, втіха тлумити втіху, туга подвійна, гра подвійна, втіха подвійна, і сміх — то щоразу утеча зі сховку, щоб позбутися гри, позбутись світів, позбутись пізнання, це розпад і крах світової туги, це нескінченности нетерплячка, що не дає спокою горлянкам людським, це розпад і крах у красі заціпенілого, застиглого простору, це зяюча прірва, в невимовній безмовності котрої губиться навіть ніщота, від німоти здичавіла, здичавіла від сміху, але поки що також божественна;

бо сміх —

то богів і людей привілей,

породжений первісно Богом, що пізнав сам себе, привілей,

породжений із його німотно-здогадного передзнання,

з його передзнання про власну знищенність,

з його передзнання про знищенність усього творіння, в якому

він, сам творець і частина творіння, чинить своє буття і,

світ пізнаючи, підіймається до самопізнання, з якого породжено сміх,

і підіймається вище,

повертаючись до передзнання;

о богів, о людей народження, о смерть тих і тих,