Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Як?! Чи не збираєшся ти ще й сам писати?

— Я хочу побачити аркуша… дай…

— Не будь нетерплячим, Верґілію; на ось. — Луцій дістав із відкритої теки стосик чистеньких, ретельно накраяних аркушів, узяв кілька верхніх і подав їх йому.

О, це був добрий пергамент: прохолодний, у міру шорсткий і гладенький — саме такий, що його й любить торкнутись перо, і приємно було поводити по ньому м’якенькою пучкою, немовби збираючись самому писати. А як подивитись крізь аркуш на світло, то можна побачити сітчастий узор кольору слонової кості. О, перший доторк пера до чистого білого аркуша, перший знак на шляху до творення, перше слово на вході до вічного!

Ох, як важко із цим розлучатися…

— Добрий пергамент, Луцію…

«Біле тіло моє, гладеньке і ніжне, — тихесенько прожебоніла, немовби поскаржилась, Плотія, — та не схотів ти його торкнутися».

Луцій узяв з його рук ті кілька аркушів, також обережно погладив пучками по верхньому, немовби бажаючи впевнитись, чи він гладенький, і також поглянув крізь нього на світло.

— Добрий, — нарешті потвердив зі знанням справи. — Таки добрий пергамент. — І сів, наготувавшись писати.

Не торкнувся він Плотії, надто вагома була її доля й усе ж дуже легка, мов та пушинка, — надто легка, щоб підхопити її і понести, щоб мати право її підхопити й понести, і, непізнана, канула Плотія у непізнанне, туди, де вже ніхто і ні з ким не стрічається; перстень її залишився, але сама вона вже не являлася.

Плотій озвався:

— Якщо ти волієш тільки доповнити свій заповіт, а не змінити його, то краще все викласти стисло.

Ні, не являлася Плотія. Зате зі збіговиська тіней поставали весь час інші образи — ніби й знайомі, а воднораз їх і важко було упізнати, бо всі вони враз розпливались, зникали: строката ватага, тьма-тьмуща повій у білявих перуках, тьма-тьмуща п’яниць і зажер, служок із шинків і всіляких красунчиків. На мить зринула постать Алексіса, як можна було упізнати хлопчину зі спини, бо стояв він на судні, тримався за поручні й дивився у воду, де бовтались покидьки й сміття. І промовив Алексіс заклично і сумно: «Пройшли ми з тобою усі ці шляхи, і ними провів тебе я; о, пригадай же…»

— Я знаю багато їх…

— Це ти вже диктуєш?

— Я знаю багато їх…

Ні, вже нікого не можна було упізнати, нікого, крім одного-єдиного, і це викликало неабиякий подив, адже прощання із Октавіаном було таке болісне й безповоротне, тому що прощанню нема вороття; але ж ні, без попередження Октавіан появився тут знов: він стояв неподалеку від канделябра, збоку від того збіговиська тіней і, хоч сам і невидимий, не зводив очей своїх темних із раба, немовби питаючи дозволу заговорити.

«Говори, — звелів раб, — віддавай свій наказ».

І Цезар віддав свій наказ, хоч, по суті, то був не наказ, аж ніяк.

«Верґілію, спадок твоїм спадкоємцям за першим твоїм заповітом, — сказав він, — я дозволяю зменшити на користь твоїм рабам».