Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

«Ох, та нехай уже йдуть собі, хай ідуть вони всі, — благально промовила Плотія — хоч і дуже улесливо, лагідно, однак і не в змозі приховати свій страх. — І цього спровадь, він-бо так чіпко тримає тебе у руках; мої ось обійми ніжніші, до того ж він просто огидний».

Аж тепер він збагнув, що це велет стискає його своїми палючими, крижаними лабетами, що це велет підняв його з ложа, підняв із самої землі, й що це на його, того велета, незміряних грудях, у безмежжі яких вже не билося серце й не жевріло дихання, на нього очікував страшний і звабливо-солодкий спокій невідворотности.

Земля, із якої його підняли, була глиною, але такі самі земні і могутні, як праглина землі, були й груди велета, де він лежав.

«Він роздушить мене», — простогнав безнадійно, немов на останньому подиху, хлопчик.

«Його час скінчився, — мовив велет, і в його голосі вчулася навіть насмішка, — я нічого йому не зроблю, це зробить час».

Як земля, був могутній той велет, землю він ніс, і спокій, і смерть… Чом же й не час?

«Час наді мною не владний, — озвалася Плотія, — я не старію; не дай, щоб той велет занапастив і мене».

Кого ж рятувати — Плотію, а чи хлопчину? Чи рятувати самого себе? Чи заповіт рятувати і «Енеїду»? Все дужче, і важче, й нестерпніше стискались лабети, ставали усе крижанішими і крижанішими, все палючішими і палючішими; і ось уже крига й палючість злилися в єдине буття і понесли буття до небуття, одне з другим поєднуючи, і спокій уже затужавів так, що з нього не долинав тепер жоден звук — жоден, що міг би прорвати цей спокій, і спокій здавався тепер непорушним, щільним, й уже не задля Плотії, не задля хлопчини, ні — задля життя свого власного потрібно було зробити останнє зусилля:

— Мамо, ох, мамо… я хочу жити!

Що це було — чи не крик? Він не знав, чи не прорвався цей крик крізь оболонку спокою. Не билося серце, не жевріло дихання в грудях у велета; не билося серце, не жевріло дихання в світі. І збігло, напевне, багато часу, поки той велет промовив: «Я відпущу тебе — не на благання жінки, не на благання хлопчика і не через твій власний страх; я тебе відпущу через те, що ти заповзявся завершити земну свою службу!» Це був немов заклик, немов настанова; хай там як, він відчув, що лабети розтиснулись, і велет, здавалося, наміривсь покласти його знов на глинясту землю.

— Я хочу жити… Я хочу жити!

Так, тепер це був крик, це був крик з усвідомленням голосу, з усвідомленням слуху — хоч і хрипкий, але досить гучний, аби друзі обидва злякалися і підхопились; Плотій відштовхнув безпорадного Луція вбік, шумно підскочив до ложа й докірливо вигукнув:

— Ох, та не треба ж було!..

Одначе лабети розтиснулись, велет зник, жаска зваба розвіялась, і лишилася тільки його лихоманка — та сама, звичайна його лихоманка; вона теж налягала палючою, крижаною брилою на груди, душила, обертаючи дихання на болюче хрипіння, але, попри все, була така давня, була така часта і добре знайома, що навіть чимдалі відчутніший присмак кровиці у роті вже не лякав, не тривожив; довкіл був той самий, звичайний покій, де лежить хвора людина. Лісаній сидів на столі, він скулився, теж глибоко змучений, і не зводив із нього уважного погляду.

— Не треба ж було… не треба…

Важко було до пуття зрозуміти, кого чи чого стосувалося це бурмотіння, цей докір — недуги, самого недужого чи, може, Луція. А той лише мовив:

— Лікар…

Довкіл був звичайний покій, де лежить хвора людина; Лісаній був тут, бо йому тут належало бути, але цим двом старцям, Плотію й Луцію, робити тут нічого. А матері ось немає. І чому замість діда край вікна сидить Плотій? Певно, тому, що він такий самий гладкий і опасистий, яким був і дід. Під важким його тілом ніжки крісла продавили у глинянім долі глибокі й курні борозенки, а за вікном у полудневому сонячнім сяєві простирались мантуанські рівнини. Треба покликати матір із кухні:

— Пити…

Луцій не встиг ще й оглянутись, як Плотій, хоч і незграбний, зате вельми кмітливий, уже вгледів кухля, наповнив його з водограю в стіні, повернувся до ложа й підніс ту цілющу вологу до спраглих губів недужого, підставивши під його голову свою другу долоню.