— Ти ніякими віршами мені не завдячуєш, і я досить заможний, щоб обійтися і без твоїх грошей…
— Ох, Плотію, Плотію, невже ж я віддам перевагу оцьому вертихвосту Луцію перед тобою?! Ми троє дружимо ось уже всі тридцять років, і мені помагав ти нітрохи не менше, ніж оцей з його віршами; а про те, скільки грошей ти дав мені, я вже й мовчу… Ви — мої давні-прадавні друзяки, ви завжди жили в злагоді, тож у злагоді маєте розподілити і спадщину, і ти її приймеш, повинен прийняти, бо я тебе прошу…
«Твій найдавніший друзяка — це я», — вкинув хлопчик.
— А крім того, мій Плотію, ти, як ми знаємо, теж із селян, і те, що сказав тут про мене, достоту так само стосується, отже, й тебе… — (Ох, говорити ізнов стало важко, так важко…) — Однак я не хочу лишатися в пам’яті друзів тільки цифрами й сумами… Мої житла в Неаполі й Римі, все домашнє начиння і особисті речі… мої друзі, тобто ти, Плотію, і ти, Луцію, але так само й Горацій, Проперцій… Візьміть там усе із речей — особливо з книжок, — що припаде до вподоби й нагадає колись вам про мене… а решту віддайте Цебету й Алексісу… мій перстень з печаткою…
— Та годі вже!.. — Плотій ударив себе кулаком по тугому стегну. — А то ти підкинеш нам ще щось!
Усе видиме знову кудись відступило, і Плотіїв голос, хоч і сварливий, гучний, долинав уже ніби з глухої бочки; так, непогано було б припинити розмову, але треба ж іще так багато, ох, так багато сказати:
— Від вас… від вас я навзаєм також-бо попрошу про послугу.
«А від мене що-небудь попросиш? Чи мене ти відразу спровадиш, і все?» — поскарживсь Лісаній.
— Лісанію…
— Скажи вже нарешті, де той хлопчисько сховався…
І справді, де він сховався? А втім, тепер навіть Плотія видно і чутно було не краще, ніж того Лісанія; товариш зненацька сховався у чомусь також недосяжному, десь немовби за грубою шибкою, яка все тьмяніла й тьмяніла, ніби скло оберталось на олово.
Невже Плотія не зажадає назад свого персня?
— Може, відшукати для тебе отого загадкового хлопчика? — пожартував Луцій. — Чи це не та сама послуга, про яку ти хотів нас просити?
— Не знаю…
«Я тут, о Верґілію, стою біля тебе; я, Лісаній, стою біля тебе, тобі досить лишень простягти свою руку, і рука моя… ох, вона буде в твоїй!»
Довго, незмірено довго підводив він руку; вона не хотіла все слухатись і хапалася за порожнечу, за сліпоту, за сліпоту невидющу.
«Будь-яке око, будь-яке вирване око я вставлю на місце, — лікар промовив. — Поглянь ось у це моє дзеркало, і враз знову станеш видющим».
— Я вже й не знаю…
Чи були це слова? Що то раптом упало в ніщоту? Ті слова чи щось інше? Щойно лунала цілком зрозуміла ще і, безперечно, його ж таки мова, і раптово її вже не стало, провалилась в ніщоту, обернулась на чуже бурмотіння, загубилась у хаосі тих голосів, в обіймах вогню і криги…
А той кульгавий знов так і вродився, і разом із ним і величезна процесія постатей-тіней — така довжелезна, що забракло б життя полічити ті образи-тіні; далебі, тут зібралось цілісіньке місто, ні, тут зібралося міст тих без ліку, зібралися всі до одного міста на землі, і човгали ноги по каменю, а стара гладка хвойда кричала: «По домівках! Кому я сказала?! Ану по домівках!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть Верґілія» автора Герман Брох на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Герман Брох Смерть Верґілія“ на сторінці 137. Приємного читання.