Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Дурниці усе це, звичайно.

А Луцій всміхнувся:

— Давні звичаї, а також добробут держави вимагають лишати маєтність у власній родині, щоб її зберігали і прибавляли.

— Як казати серйозно, Верґілію, — рішуче промовив Плотій, — то ти маєш право і навіть повинен розпоряджатися своєю маєтністю тільки на власний розсуд; усім, що ти нажив, ти завдячуєш лише самому собі і своїй праці.

— Те, що нажив я своєю працею, не порівняти з усіма тими благами, що дістались мені від щедрот моїх друзів, тому я й розпорядився, щоб мій римський будинок на Есквіліні, як і той, що в Неаполі, повернули Октавіанові, а маєток, той, що в Кампанії, — Меценатові… Крім того, я прошу Авґуста, щоб він дозволив Алексісу, який ще кілька років тому знайшов собі дах над головою в будинку на Есквіліні, мешкати там і далі; про таку ласку я прошу й у Прокула для Цебета; життя на селі завжди було вельми корисне й цілюще, навіть конче потрібне і для слабкого здоров’я, і для поезії юного Цебета, тож я хотів би, щоб у будь-який час він міг безперешкодно дістати притулок у Андах… А найкраще для нього, напевне, було б, щоб він ще й потрохи там порався коло землі…

— А більше ці двоє не дістануть нічого?

— Дістануть…Те, що статки мої у готівці великою мірою перевищують власні потреби, що ці статки (я б навіть сказав, усупереч волі моїй, але з волі друзів) виросли вже до кількох мільйонів, — це ні для кого не таємниця, тим більше для вас… Отож із цих грошей я кожному — і Цебету, й Алексісу — заповідаю по сто тисяч сестерціїв; я там відписую й ще деякі суми, вже менші, тільки не хочу їх зараз усі називати; а до них ще потрібно додати ті суми, які я лишаю моїм власним рабам…

— Гаразд, усе добре, — кивнув головою Плотій. — Багато своїх розпоряджень ти у наступні роки ще все одно переміниш, і хоча гроші ти буцімто і зневажаєш, але ж ти, як-не-як, — селянин, і, як і всі сільські люди, десь у душі переконаний, що боги своє благословення іноді зовсім не проти послати у вигляді грошей; отож твої статки і далі зростатимуть…

— Не варто нам зараз про це сперечатися, Плотію… Та хай би там як воно склалось, а, після сплати цих згаданих сум, половину готівки, що потім зостанеться, я призначаю Прокулові, чверть — Авґусту, а чверть, що залишиться, слід поділити порівну поміж тобою, Луцієм і Меценатом… Така ось загальна картина…

Обличчя, потилиця й лисина в Плотія зробились багровими, аж із синюватим відтінком, а Луцій промовив, скинувши руки угору:

— Верґілію, що тобі стукнуло в голову?! Ми — твої друзі, а не спадкоємці!

— Ви самі надали мені право розпорядитися своєю маєтністю на мій власний розсуд.

До ложа, здійнявши погрозливо вгору ціпка, пришкандибав кульгавий. «Хто гроші має, тому вони і дістаються, а хто їх не має, тому нічого і не дістається»! — загорлав він розлючено, і якби раб не обеззброїв цього горлодера й не спровадив назад у ніщоту, то кульгавий запевне вгатив би ціпком навмання.

— Ага, замалим не забув: я ще хотів би також заповісти тисяч двадцять сестерціїв на споживок голодному люду в Брундизії.

— Можеш одразу доточити туди й мою пайку, — пробурмотів Плотій, утираючи очі.

— Те, що я хочу залишити вам, і порівнювати не можна із тим, що я одержав від вас!

Жваве акторське обличчя Луція Варія прибрало іронічного виразу:

— Верґілію, ти часом не хочеш сказати, що я коли-небудь давав тобі купу грошей?..

— А ти чи не хочеш сказати, що не був у епічній поезії моїм попередником? Що це не в тебе я навчився так неймовірно багато? То що, Луцію? Чи можна віддячити грішми за таке взагалі? Це — просто щастя, що в тебе ніколи немає грошей і вони тобі завше потрібні, принаймні ця сума тобі не завадить…

Обличчя у Плотія все ще лишалось багровим, товсті його щоки, однак, тепер налилися образою й гнівом: