Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Гаразд, хай буде воля твоя, коли вже тебе не зупиниш…

Тож вони дійшли згоди, й тепер перед цими двома нарікати на свою неміч у цілому тілі було і не дуже приємно, й не зовсім доречно; але, схоже, його починало морозити.

— Скажіть лишень, хай принесуть мені ще одну ковдру…

Обличчя у Плотія, вже й так досить нахнюплене, зробилося ще й заклопотаним і через це іще дужче нахнюпленим.

— Ти свої сили перенапружуєш…

— Тільки ще одну ковдру… більше нічого.

— Я про ковдру подбаю, — кинув Луцій.

Та не встиг він покликати слуг і віддати наказ, як у покої стояв уже з ковдрою раб — непроникно суворе обличчя, не велет, а звичайний прислужник; він хутко, але воднораз і шанобливо розіслав другу ковдру, поклав зверху лавровий пагінчик, освячений доторком Авґуста, й усе це зробив так спритно, ба більше — так вочевидь заздалегідь добре завчено, що аж постало запитання, чи потреба в цій ковдрі була справді така вже нагальна і невідкладна. Чи не був це лиш привід, щоб повернути раба? Чи, навпаки, привід для раба прослизнути назад, до покою? Не завадило б це з’ясувати.

— Хіба не стояв ти щойно отут?

— Мені наказали від тебе тепер не відходити.

Хлопчик Лісаній з’їхав зі столу і підступив до ложа — близько-близько, либонь, не хотів, аби раб його знову відтер. «Я без наказу з тобою лишався, без наказу й лишуся».

Слова, що їх хлопчик казав, не мали ніякого значення, навіть лунали, як майже забута, ледь зрозуміла вже мова, а ось слова другого, попри холодний свій тон, навдивовижу вселяли довіру.

«Чом же ти не приходив раніш?»

«Послугувати мав досі і ти, тепер слугуватиму я — тобі».

Плотій стурбовано мацнув його ноги під ковдрою.

— Як лід, любий Верґілію.

— Я почуваюсь тепер дуже добре, мій Плотію.

— Хотілося б вірити, — Луцій промовив від столу, тим часом розклавши письмове начиння й папери зі шкіряної теки. — Тут ось усе, про що ти просив.

— Подай мені аркуша.

Луція це здивувало: