Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

«Хай буде так; я про рабів не забуду, але, крім того, я хочу ще розпорядитись, як бути з поемою, а також з її виданням».

«Про «Енеїду» я подбаю вже й сам».

— Мені цього мало.

«Верґілію, невже ти не тямиш, із ким розмовляєш?»

А хлопчик процитував:

«Що ж ти за сходом одвічних сузір’їв, Дафнісе, стежиш?

Цезаря ж, сина Діони, зоря заясніла сьогодні,

Та, під якою радіє посів рясним урожаєм,

А виноград на горбах під сонцем жарким паленіє».

— Розумію, — Луцій озвався, — ти хочеш розпорядитись, як бути з виданням поеми… І чого ж тобі мало?

Хлопчик збрехав; ніяких сузір’їв не видно, а тієї зорі, що їй провіщено знов заясніти у зрілості прийдешнього часу, — вже й поготів; не видно й зорі заповітного того спіткання, у сяйві якої ми все узнаємо і все пізнаємо, у сяйві якої ми відкриваємо таїну глибоченну, що повнить собою порожній потік часу і спиняє його, таємничо-нестримного, для нового початку… Ні, хлопчик збрехав, нічого такого не видно, ще нічого не видно!

«Ще ні, й усе ж таки вже!»

Хто це щойно сказав? Хлопчик чи раб? Обидва зорили на схід, і в зорі своєму, на схід тепер зверненім, злилися вони в новій єдності; на східнім краю небосхилу мало постати світило.

«Наша зоря, зоря Юліїв, засяє на заході, — промовив невидимий Цезар, — але ти її вже не побачиш, Верґілію… Невже твоя ненависть не згасне повік?»

«Я «Енеїду» з любов’ю посвятив Октавіанові, та по той бік буття його підноситься нова зоря».

Цезар не відповів нічого; німо поринув він у невидимість.

— «Енеїда»… — коротко чмихнув Плотій і обіруч пригладив сивий вінчик своєї чуприни. — Так, «Енеїда»… Вічно сіятиме в ній зоря Юліїв.

— Отже, якщо зрозумів я слушно, тепер до твого заповіту потрібно додати насамперед посвяту поеми Цезарю, — Луцій промовив і, вмочивши перо в каламар, завмер; він уважно чекав на точніші вказівки.

Та чекав він намарне. Бо каламар, у який він стромив і в якому затримав перо, був не каламар, аж ніяк, — то був, далебі, невеличкий ставочок перед будинком у Андах, а стіл, за яким сидів Луцій, уже був не звичайним столом — на ньому раптово постала вся андська садиба, та сама, що мала тепер відійти до Прокула, а за нею, немов її зменшений виліпок, стояв склеп — в'язниця із сірих олов’яних плит, і поверх хвильок на тому ставочку котилися, відливаючи золотом, завихрені хвилі затоки у Позиліпі. Далебі, Луцій перо не в каламар умочив, а в ставочок, і від пера легесенькі кола нечутно розбіглися до берегів, де кахкотали качки й гелготіли гуси; на жердочках перед голубником туркотіли собі голуби; був там, крім того, й стіл, і його обступав щільний натовп людей, що чекали на свою пайку за заповітом; та коли все ж таки ще можна було зрозуміти, що серед люду, спраглого спадщини, був і Цебет (віднині він-бо мав у садибі цій мешкати), то вже геть недоречною була тут, здавалось, поява Алексіса, який щойно вигулькнув з-за повороту під’їзної алеї й тепер сновигав по двору.

Неподобна була штовханина ця навколо столу, де лежав заповіт, — така неподобна, що довелося утрутитись рабові; та лише вкрай невдоволено люди дали йому відтіснити себе знову в туман невидимости; все це тривало довгенько, й коли зрештою всі вгамувалися й стіл перед Луцієм знов спорожнів, цей озвався удруге, вже сливе нетерпляче: