TextBook Лісаній, що й досі сидів на столі, враз надумав лихоманку прогнати: «О Верґілію, соромитись можна лише випадковости, а на твоєму шляху не було випадковостей, все було неминуче».
— Хто стає на зворотний свій шлях, того поймає сором.
Плотій тяжко зітхнув, сів на край ложа й спитав:
— І як же це слід розуміти?
— Заповіт треба скласти негайно, я відступатись не можу.
— Його треба відкласти всього-на-всього на кілька годин, а ти це сприймаєш як справжню ганьбу; я тебе просто не розумію, гадаю, це несерйозно.
— Заради Авґуста я відмовився від свого наміру щодо поеми… а тепер я заради вас маю відмовитись і від заповіту?
— Ми дбаємо лиш про твоє здоров’я.
— Здоров’я дає мені змогу і навіть мене спонукає іти своїм шляхом далі. Я не хочу вертати назад.
«Я ніколи тебе не провадив назад, — заперечив хлопчина, — ми завжди простували вперед».
«А куди оттепер?»
Лісаній мовчав; він не знав, що сказати.
«Його місія поводаря вже скінчилася, — втрутилась Плотія. — Тебе він привів до мене, тепер перед нами — спільний наш шлях, шлях кохання».
— Шлях — куди? Далі я маю шукати свій шлях сам-один…
— Несправедливий ти, любий Верґілію, — нахнюпився Плотій; він обважніло сидів скраю ложа, і матрац під ним аж прогинався. — Несправедливий ти; ніщо не дає тобі права отак відкидати, ні сіло ні впало, нашу поміч і нашу любов…
Зазвичай галасливий і владний Плотій Тукка, який не терпів заперечень, сидів тепер скраю на ложі геть безпорадний, та й світська промітність Луція, загалом така впевнена, цієї хвилини, було видно з усього, також вочевидь похитнулась; не важко було здогадатися, що вони уже ладні були — обидва вже ладні були — покоритися волі недужого, який досі майже завжди піддавався і їхньому впливу, і їхній волі. Що стало причиною такої помітної зміни? Невже вони просто скорилися незаперечливій владі недуги, на яку дотепер, далебі, обидва не надто й зважали? Чи, може, й вони вже нарешті відчули могутній той голос, що стояв за недугою? Голос провісний любови, в якому єднаються смерть і життя? О, вони мали відчути, а то б так не впиралися волі останній, яка вже воліє смерти!
А Луцій промовив:
— Я тобі вже не перечу, але…
— Годі оцих вже «але», любий Луцію… Отам у кутку — мої речі з дороги, пошукай у торбинці письмове начиння й усе, що потрібно…
Плотій похитав головою — хить-хить:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть Верґілія» автора Герман Брох на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Герман Брох Смерть Верґілія“ на сторінці 131. Приємного читання.