Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Колеги часто судять один одного надто суворо, — відповів мені він. — Я спробував прочитати його останній роман, що його деякі критики вважають справжньою подією у світі книжок. Я там нічого особливого не побачив. Але ж ви знаєте, що я мало тямлю в літературі...

А коли я висловив йому свої застереження щодо того впливу, який Пасаван міг мати на Олів’є, Моліньє мені відповів, говорячи з явною неохотою:

— Якщо по правді, то я особисто був проти цієї подорожі. Але ми повинні добре собі усвідомити, що від певного віку наші діти перестають нас слухатися. Так завжди буває, і з цим нічого не вдієш. Поліна хотіла б, щоб вони й далі перебували під її наглядом. Вона така, як і всі матері. Я їй кажу іноді: «Але ти їх лише дратуєш, своїх синів. Отже, ліпше дай їм спокій. Ти сама вселяєш їм усякі дурні бажання, своїми прискіпуваннями...» Але я певен, що це нічого не дасть, намагатися тримати їх під своєю опікою якомога довше. Важливо вже на першій стадії їхнього виховання навіяти їм кілька добрих принципів. Важливо, щоб вони знали, за що їм ухопитися. Але спадковість, мій друже, вона візьме гору завжди. Трапляються такі виродки, яких уже ніщо не виправить. Ми називаємо їх безнадійними. Таких, звичайно, треба завжди тримати на короткому повідку. Та коли йдеться про доброго хлопця, то цей повідок можна й попустити трохи.

— Але ж ви сказали мені, що це викрадення Олів’є відбулося проти вашої волі, — нагадав я йому.

— О... проти моєї волі... проти моєї волі... — сказав він, майже уткнувшись носом у тарілку. — На неї рідко зважають, на мою волю. Не забувайте, що в родинах, і я говорю про ті, в яких панує дружба й злагода, далеко не завжди все вирішує чоловік. Ви не одружений, і вас це мало цікавить...

— Пробачте мені, — засміявся я. — Я ж письменник.

— Тоді ви, звичайно ж, помітили, що коли чоловік дозволяє, щоб усім у домі порядкувала жінка, то це не завжди свідчить про слабкість його характеру.

— Я з вами згоден, — сказав я, щоб йому полестити. — Іноді й справді зустрічаються чоловіки з твердою і навіть владною вдачею, які в родинному житті поводяться, наче слухняні ягнята.

— А знаєте, чим це пояснюється? — підхопив він.. — У дев’ятьох випадках із десяти чоловік догоджає своїй жінці тому, що відчуває за собою якусь провину й хоче здобути її прощення. Доброчесна жінка, мій друже, вміє здобути собі вигоду з усього. Хай-но чоловік лише трохи нахилиться перед нею, і вона вже стрибає йому на спину. О, мій друже, бідолашних чоловіків іноді варто пошкодувати. Коли ми молоді, ми прагнемо знайти собі цнотливу дружину, не знаючи, чого коштуватиме нам ця цнота.

Поставивши на стіл лікті, й підперши підборіддя руками, я дивився на Моліньє. Бідолаха навіть не здогадувався, наскільки личить йому та згорблена поза, на яку він так нарікав. Він раз у раз витирав лоба хустинкою, багато їв, але мав вигляд не так гурмана, як ненажери, й віддавав особливу шану старому бургундському, яке ми замовили. Щасливий усвідомлювати, що його слухають, розуміють і, як він, безперечно, думав, схвалюють, він вивергав із себе цілий потік зізнань.

— Як судді мені доводилося вислуховувати таких жінок, які віддавалися своїм чоловікам, долаючи гостру нехіть, усією своєю поведінкою показуючи, як їм гидко... а проте вони ж таки глибоко обурюються, коли бідолаха йде шукати собі поживу десь-інде.

Суддя почав цю фразу в минулому часі, розчарований чоловік закінчив її в часі теперішньому, надавши їй глибоко особистого забарвлення. Він докинув повчальним тоном, між двома ковтками вина:

— Апетити іншого часто видаються нам надмірними, а надто якщо ти не береш участи в його трапезі.

Він зробив великий ковток із келиха, потім докінчив свою думку:

— Ось вам і пояснення, любий друже, чому чоловік так часто втрачає владу у своїй родині.

Я зрозумів його дуже добре, зрозумів, що під видимою незв’язністю його балачки, криється бажання звалити на доброчесність дружини відповідальність за свої сумнівні походеньки. Таким розхитаним створінням, як цей пустопорожній балакун, сказав я собі, доводиться мобілізовувати весь свій егоїзм, щоб контролювати всі елементи свого розламаного єства. Досить їм на якусь мить забутися, і вони розпадаються на шматки. Він замовк. Я відчув потребу влити в цю розмову кілька міркувань, як ото вливають банку мастила в машину, що зі скреготом зупинилася. Тож, щоб заохотити його до подальшої відвертости, я зауважив:

— На щастя, Поліна жінка вельми розумна.

Він сказав: «Авжеж», закінчивши цю коротку фразу на інтонації, що виражала глибокий сумнів, потім провадив:

— Але є речі, яких вона зрозуміти не годна. Ви ж знаєте, що хоч би якою розумною була жінка... Проте я ладен визнати, що за тих обставин припустився певної помилки... Я був заговорив із нею про одну свою невеличку пригоду, будучи переконаний, що моя відвертість не зайде надто далеко. Та вона зайшла далі, ніж я сподівався... і підозріливість моєї Поліни також. Я примусив її насторожитися. Треба було мені розслабитися, вдатися до брехні... От що означає мати надто довгого язика. Що ви хочете? Я, за своєю вдачею, людина, схильна до надмірної щирости... Але Поліна страшенно ревнива, й ви просто уявити собі не можете, як мені довелося викручуватися.

— І давно це було? — запитав я.