Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Такими ідеями можна отруїти Францію! — вигукнув він глухим, але сповненим палкої зневаги голосом.

І заговорив із рішучою та зухвалою переконаністю, сповнений бажання взяти гору над Пасаваном. Те, що він казав, здивувало його самого, так наче його фраза випереджала думку; а проте це були ті самі думки, які він розвивав цього ранку, пишучи свою письмову контрольну; але, з якоїсь сором’язливости, він досі уникав у своїй мові, а надто в розмовах із Олів’є, того, що він називав «високими почуттями». Висловлені, вони здавалися йому не такими щирими. Тож Олів’є раніше ніколи не чув, щоб його друг говорив про «інтереси Франції», і настала його черга дивуватися. Він широко розкрив очі й був неспроможний навіть посміхнутися. Він більше не впізнавав свого Бернара. Він тупо повторив:

— Францію?..

Й оскільки Бернар явно не жартував, він вирішив скинути з себе відповідальність:

— Але ж, старий, це не я так думаю, це Лафонтен.

Тон Бернара став майже агресивним:

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Я знаю, чорти б тебе взяли, що це не твої думки. Але ж, хлопче, не належать вони й Лафонтенові. Якби він не мав нічого іншого, крім цієї легкости суджень, за яку, до речі, в кінці життя він каявся й вибачався, він ніколи не став би тим митцем, що ним ми так захоплюємося. Саме про це я й написав у своєму вранішньому творі, підкріпивши свій погляд чималою кількістю цитат, бо ж ти знаєш, що пам’ять у мене добра. Але потім я відійшов від Лафонтена і, знаючи, що багато поверхових умів знаходять у цих віршованих рядках виправдання собі, я різко осудив дух безжурности, несерйозности, іронії; тобто те, що називають «французьким духом», який іноді створює нам за кордоном досить таки сумнівну репутацію. Я написав, що в цих рядках треба бачити не так посмішку, як гримасу Франції; що справжній дух Франції — це дух пошуку, логіки, любови та терплячого проникнення в суть речей; і що якби цей дух не надихав Лафонтена, він, можливо, й зміг би написати свої казки, але ніколи не написав би ані свої байки, ані те чудове послання (я цим показав, що мені відомо про нього), з якого запозичені віршовані рядки, що їх нам пропонується прокоментувати. Атож, старий, то була вбивча критика, якою я, можливо, провалив свій іспит. Але мені плювати; я відчував потребу сказати це.

Олів’є не надто дорожив думками, які щойно висловив. Він просто піддався спокусі похизуватися блискучою реплікою і ніби недбало процитувати фразу, якою сподівався приголомшити свого друга. Але позаяк Бернар сприйняв його слова з такою агресивною ворожістю, то йому залишалося тільки відступити з боєм. Слабкість його позиції полягала в тому, що він мав набагато більшу потребу в дружбі Бернара, аніж Бернар — у його дружбі. Палка промова Бернара принизила його, завдала йому смертельної прикрости. Він докоряв собі за свою нестриманість. Тепер було надто пізно, щоб спробувати опанувати себе, зійти на примирливий тон, як він зробив би, безперечно, якби дозволив Бернарові заговорити першим. Але хіба він міг передбачити, що Бернар, якого він залишив таким фрондером, стане з таким запалом боронити почуття та ідеї, на які Пасаван привчив його дивитися з іронічною посмішкою? Але тепер у нього не було найменшого бажання посміхатися; йому було соромно. І неспроможний ані зректися своїх слів, ані вступити в полеміку з Бернаром, невдаваність почуттів якого його ошелешила, він мріяв тепер тільки про те, щоб якось захиститися, якось викрутитися.

— Зрештою, якщо це так тебе зачепило, то ти, певно, хотів звинуватити не мене... Я волів би, щоб це було так.

— Але ж я щойно розмовляв із тобою, а не з кимось іншим, — відказав Бернар.

Ця фраза ударила Олів’є прямо в серце. У словах Бернара, звичайно ж, не було ніякої ворожости, але як сприйняти їх інакше? Олів’є мовчав. Прірва, яка розверзлася між ним і Бернаром, поглиблювалася. Він гарячково шукав якихось запитань, що їх міг би перекинути через прірву і які поновили б між ними контакт. Він шукав, але без надії. «Невже він не розуміє, як мені прикро?» — думав він. І ця прикрість навалилася на нього важким тягарем. Можливо, сльози й не накочувалися йому на очі, але плакати йому хотілося. Це також його провина; ця зустріч не була б такою для нього сумною, якби він не сподівався, що вона стане для нього великою радістю. Коли два місяці тому він із такою радістю чекав зустрічі з Едуаром, усе закінчилось, як і сьогодні. Мабуть, зі мною завжди так буде, казав собі він. Йому захотілося покинути Бернара, податися кудись світ за очі, забути Пасавана, Едуара...

Але несподівана зустріч раптово урвала журливий плин його думок.

За кілька кроків попереду них, на бульварі Сен-Мішель, по якому вони йшли, Олів’є помітив Жоржа, свого меншого брата. Він схопив Бернара за лікоть і, рвучко обернувшись, потяг його за собою.

— Як ти гадаєш, він нас побачив?.. Моя родина не знає, що я повернувся.

Малий Жорж був не сам. Його супроводжували Леон Ґериданісоль та Філіп Адаманті. Розмова між цими хлопцями була дуже жвавою. Але той інтерес, який вкладав у неї Жорж, не заважав йому «пильнувати», як він висловлювався. Щоб послухати їх, покиньмо на кілька хвилин Олів’є та Бернара; тим більше, що двоє друзів увійшли до ресторану й на певний час стали приділяти більше уваги їжі, ніж балачкам, на превелику полегкість Олів’є.

— Іди ліпше ти, — сказав Фіфі, звертаючись до Жоржа.

— Ага, наклав у штани! Наклав у штани! — відповів той, уклавши у свої слова стільки іронічної зневаги, скільки в ньому знайшлося, щоб посоромити Філіпа.

Ґериданісоль із виглядом погордливої зверхности втрутився до розмови:

— Ну ж бо, ягнята, якщо не хочете, то так відразу й скажіть. Мені неважко знайти інших хлопців, що не тремтітимуть, як ви. Дай-но мені гроші.

Він обернувся до Жоржа, який тримав у затиснутому кулаці монету.