Розділ «Частина перша»

Нарешті, втомившись вдавати закоханого іспанця і не маючи гітари, я вирішив піти додому й написати мадемуазель де Ґраффенрід листа. Я волів би написати її подрузі, але не наважився: пристойність вимагала, аби я звернувся спочатку до тої, кому я був зобов’язаний знайомством з мадемуазель Галлей і з ким був ближче знайомий. Написавши листа, я відніс його до мадемуазель Жиро, як ми і домовилися з дівчатами, коли прощалися. Вони самі запропонували її як посередницю. Мадемуазель Жиро була вишивальниця і, оскільки працювала іноді у пані Галлей, мала вільний доступ до неї в дім. Вибір посланниці здавався мені не надто вдалим, але я боявся, що іншої мені не запропонують, та й не посмів сказати, що вона сама накинула на мене оком. Я почувався ображеним через те, що вона може вважати себе в моїх очах істотою однієї статі, що й ці панночки. Та краще вже мати такого листоношу, ніж не мати ніякого, і я вирішив ризикнути.

Жиро з першого слова вгадала, у чому річ: це було неважко. Якби навіть лист, призначений для молодих дівчат, не говорив сам за себе, мій дурний і збентежений вигляд відразу виказав би мене. Зрозуміло, що це доручення не надто її потішило, але вона погодилася і виконала його сумлінно. Наступного ранку я побіг до неї і отримав відповідь. Нема чого й говорити, що я поквапився чимшвидше піти від неї, щоб читати і цілувати лист уволю! Але варто згадати про ту роль, яку взяла на себе мадемуазель Жиро: вона виявила більше делікатності і скромності, ніж я міг би від неї сподіватися. Цілком тверезо оцінивши, що зі своїми тридцятьма сімома роками, заячими очима, замурзаним носом, кислим голосом і темною шкірою вона не може змагатися з двома чарівними молоденькими дівчатами в усьому блиску краси, вона не захотіла ні зраджувати їх, ні служити їм і визнала за краще втратити мене, аніж зберегти для них.

Уже протягом довгого часу Мерсере, не отримуючи ніяких звісток від своєї господині, подумувала про те, щоб повернутися у Фрібур; і Жиро нарешті переконала її зробити це. Навіть більше, вона дала їй зрозуміти, що добре було б, аби хтось супроводив її до батька, і запропонувала мене в проводирі. Маленька Мерсере, якій я теж не був осоружний, визнала цю ідею зовсім непоганою. Того ж дня вони розповіли мені про свій план як про справу вже вирішену. Не знайшовши нічого неприємного в такому способі розпоряджатися мною, я погодився, гадаючи, що подорож забере не більше тижня. Жиро була іншої думки. Мені довелося признатися у поганому стані своїх фінансів. Але все було передбачено. Мерсере погодилася платити за мене в дорозі, а щоб відшкодувати витрати, вона, на моє прохання, відправила вперед свій невеликий багаж. Ми вирішили йти пішки, невеликими переходами. Так і вчинили.

Мені ніяково говорити про те, що стільки дівчат були в мене закохані. Але оскільки я не можу похвалитися, що вмів користуватися цією закоханістю, то, гадаю, маю право розповідати всю правду не соромлячись. Мерсере була молодша за Жиро, менш досвідчена, вона ніколи не загравала зі мною так же відверто, як та, але вона наслідувала мій голос, повторювала за мною слова, виявляла мені знаки уваги, які я мав би виявляти їй, і завжди домагалася, посилаючись на свої страхи, щоб ми з нею спали в одній кімнаті, що рідко обмежується самим лише сном, коли йдеться про двадцятирічного хлопця і дівчину двадцяти чотирьох літ.

Проте цього разу справа цим і обмежилась. Мерсере не була позбавлена привабливості, але я був такий простодушний, що не лише не спробував завести з нею любовну інтрижку, а навіть жодного разу не подумав про це. Та коли б така думка і прийшла мені до голови, я через власну дурість не зумів би нею скористатися. Я не уявляв собі, як це хлопець і дівчина можуть спати разом, і вважав, що для приготування такої жахливої події потрібні віки. Якщо бідолашна Мерсере, оплачуючи мої витрати, розраховувала отримати від мене щось у відповідь, вона жорстоко прогадала. Ми приїхали у Фрібур точнісінько в тому становищі, в якому покинули Ансі.

Проїжджаючи через Женеву, я не став нікого навідувати, але мені трохи не зробилося млосно на мосту. Щоразу, коли я бачив стіни цього міста, коли входив у нього, у мене завмирало серце від надлишку розчулення. Тоді як шляхетний образ свободи підносив мою душу, ідеали рівності, єднання і покірливості звичаїв хвилювали мене до сліз і пробуджували у мені гострий жаль про ці втрачені блага. Як я помилявся, але якою природною була моя омана! Я бачив у своїй батьківщині те, що носив у своєму серці.

Далі наш шлях пролягав через Ніон. Невже отак і пройти, не побачившись із батьком? Якби в мене і вистачило мужності вчинити так, я помер би потім від жалю. Я залишив Мерсере в готелі і зважився піти до батька. Але марно я його боявся! Побачивши мене, його душа відкрилася батьківським почуттям, якими вона була повна. Скільки сліз пролили ми в обіймах одне одного! Спочатку він подумав, що я повернувся до нього. Я розповів йому про своє життя і повідомив про своє рішення. Він кволо заперечував. Указавши мені на небезпеки, на які я себе наражаю, він сказав, що безумства тим кращі, чим вони коротші. Утім, він навіть не спробував утримати мене силою і, думаю, вчинив правильно, але він, безперечно, не зробив усього, що міг би, щоб повернути мене до себе, – чи то він вважав, що після зробленого мною кроку мені не слід змінювати свого рішення, чи то не знав, куди мене прилаштувати в моєму віці. Згодом мені стало відомо, що про мою супутницю він склав цілком несправедливу і дуже далеку від істини, але, по суті, цілком природну думку. Моя мачуха, жінка добродушна, трохи солодкувата, зробила вигляд, що хоче залишити мене вечеряти. Я відмовився, але пообіцяв погостювати довше, повертаючись назад, і залишив у них маленький згорток своїх речей, який прибув на човні і тепер заважав мені. На ранок я покинув Ніон, дуже задоволений тим, що виконав свій обов’язок і побачився з батьком.

Ми без пригод дісталися до Фрібура. Під кінець подорожі дбайливість, якою оточувала мене мадемуазель Мерсере, дещо згасла. Після прибуття вона почала виявляти мені холодність, та й батько її, що не потопав у розкошах, теж не дуже привітно прийняв мене. Довелося зупинитися у харчевні. Наступного дня я знову пішов до них; вони запросили мене пообідати, я не відмовився. Ми розлучилися без сліз. Увечері я повернувся у свою харчевню і другого дня пішов з Фрібура, не знаючи напевне, куди попрямувати.

Такий другий випадок у моєму житті, коли Провидіння ясно вказувало мені шлях до щасливого життя. Мерсере була дуже добра дівчина, не блискуча і не надто гарна, але й не потворна. Малорухлива, але дуже розсудлива, якщо не брати до уваги випадкових спалахів, що звичайно кінчалися сльозами і ніколи не переходили в бурю. Я їй дуже подобався, тож легко міг би з нею одружитися і продовжувати ремесло її батька. Моя любов до музики змусила б мене полюбити і це ремесло. Я залишився б жити у Фрібурі, непривабливому маленькому містечку, населеному, проте, добрими людьми. Зрозуміло, я позбувся б великих втіх, але прожив би спокійно до своєї останньої години, і я повинен знати краще за всіх, що мені не варто в цьому випадку вагатися.

Я повернувся – але не в Ніон, а в Лозанну. Мені хотілося помилуватися живописним озером, а звідти видно більшу його частину. У всьому іншому мої таємні спонукання були не набагато серйозніші. Мої дії рідко скеровувалися далекосяжними планами. Невпевненість у майбутньому завжди змушувала мене дивитися на довготривалі у здійсненні задуми як на фальшиву приманку. Як і кожен інший, я сподіваюся, поки це мені нічого не коштує, плекати надію, але якщо для цього потрібні довгі зусилля – це вже не для мене. Будь-яка найменша втіха, якщо вона сама дається мені в руки, спокушає мене більше, ніж усі радощі раю. Проте я виключаю звідси ті втіхи, які спричиняють за собою страждання. Такі радощі мене не приваблюють, бо я люблю лише чисту втіху, а вона такою не буває, якщо знаєш, що на тебе чекає каяття.

Мені необхідно було дістатися куди-небудь, і що швидше, то краще, оскільки, заблукавши в дорозі, я опинився ввечері в Мудоні, де витратив майже всі гроші, крім десяти крейцерів, та й ті витратив наступного дня на обід. Прийшовши увечері в маленьке село біля Лозанни, я зайшов до якогось трактиру, не маючи ні шеляга в кишені, щоб заплатити за нічліг, і не знаючи, що далі робити. Я був дуже голодний і, не втрачаючи витримки, велів подати собі вечерю, неначе міг щедро заплатити за неї. Потім пішов спати і заснув безтурботним сном. Поснідавши вранці і довідавшись від хазяїна, що я йому винен сім батців, запропонував йому замість розплати в заставу свою куртку. Цей добрий чоловік відмовився; сказавши, що нікого ще, слава Богу, не оббирав і не має наміру робити це через якісь сім батців. Він велів мені залишити собі свою куртку і розплатитися з ним потім, коли в мене будуть гроші. Я був зворушений його добротою, але менше, ніж можна було сподіватися, і менше, ніж тепер, коли згадую про це. Незабаром я передав йому гроші з надійною людиною. Навіть важливіші, але показні послуги не здаються мені такими гідними вдячності, як проста і скромна гуманність цієї чесної людини.

Підходячи до Лозанни, я роздумував про своє скрутне становище і про те, як виплутатися з нього, не показавши мачусі своєї бідності, і порівнював себе зі своїм другом Вентюром, коли той ішов у Ансі. Я так захопився цією думкою, що здумав розіграти із себе в Лозанні маленького Вентюра, геть забувши про те, що не маю ні його привабливості, ані його талантів. Я вирішив давати уроки музики, якої не знав, і сказати, що прибув з Парижа, де я ніколи не був. Беручись до здійснення свого чудового плану, я для початку розпитав про недорогий і пристойний готель, оскільки в Лозанні не було співочої школи, де я міг би посісти місце молодшого викладача, і до того ж я остерігався знайомитися з артистами. Мені порекомендували якогось Перроте, який брав постояльців на пансіон. Цей Перроте виявився чудовою людиною і прийняв мене дуже привітно. Я виклав йому свої заздалегідь вигадані байки. Перроте обіцяв замовити за мене слівце і підшукати мені учнів і додав, що зажадає з мене гроші лише після того, як я їх зароблю. Його пансіон коштував п’ять екю, що само по собі небагато, але було багато для мене. Він порадив мені обмежитися спочатку напівпансіоном, який складався лише з тарілки супу на обід, зате потім я міг їсти цілу вечерю. Я погодився. Бідолаха Перроте робив мені всі ці послуги від щирого серця й нічого не шкодував, щоб бути мені корисним.

Чому замолоду мені довелося зустріти так багато добрих людей, а в зрілі роки я зустрічав їх так мало? Невже їх порода вичерпалася? Ні, але тепер я змушений шукати їх не в тому середовищі, де знаходив тоді. У простого люду сильні пристрасті спалахують лише коли-не-коли, він чутливіший до природних почуттів. А у вищих колах такі почуття геть пригнічені, і під їх личиною приховуються розрахунок або марнославство.

З Лозанни я написав батькові. Він прислав мені мої речі і листа, сповненого чудових порад, якими я міг би скористатися й краще. Я вже згадував про хвилини нез’ясовного безумства, коли я бував сам на себе не схожий. Ось іще один приклад такого настрою, причому один з найяскравіших. Щоб зрозуміти, до якої міри у мене тоді голова пішла обертом, до якої міри я, так би мовити, овентюрився, треба лише подивитися, скільки дурниць примудрився я накоїти за короткий час. Я став учителем співу, не вміючи читати ноти, оскільки, навіть якби шість місяців, проведених з Ле Метром, і пішли мені на користь, цього, звичайно, було б дуже мало. Крім того, я вчився у композитора, і цього було досить, щоб я вчився погано. Парижанин із Женеви, католик у протестантській країні, я вирішив змінити ім’я, як змінив уже батьківщину і віру. Я щосили прагнув бути якомога більше схожим на людину, яка була для мене взірцем. Він назвався Вентюром де Вільневом, а я назвався Воссором де Вільневом, склавши з літер свого прізвища ім’я Воссор. Вентюр знав композицію, хоча і приховував це; я ж, не маючи про неї уявлення, хвастався перед усіма, ніби знаю, і, не в змозі підібрати музику навіть до простенького водевілю, видавав себе за композитора. І це ще не все: представлений панові де Трейторану, професорові права, який любив музику і нерідко влаштовував у себе концерти, я захотів показати йому зразок своєї творчості і взявся написати п’єсу для його концерту з таким апломбом, неначе знав, як це робиться. У мене вистачило посидючості попрацювати над цим прекрасним твором два тижні, переписати його начисто, розписати окремі партії і розподілити їх з такою самовпевненістю, немов це був справжній шедевр музичного мистецтва. Нарешті, я зробив те, у що важко повірити, хоча я кажу щиру правду. Щоб гідно завершити свій незрівнянний твір, я помістив у кінці його гарненький менует, який виспівували на всіх перехрестях і який, можливо, ще й тепер багато хто пам’ятає, на такі добре всім відомі у той час слова:

Quel caprice!

Quelle injustice!

Quoi! ta Clarisse

Trahirait tes feux! etc.

(Яка вигадка! Яка тяжка кривда! Як! Твоя Кларисса зраджує обітницю кохати? І т. д.)

Вентюр навчив мене співати цю арію з акомпанементом до неї, але з іншими, непристойними словами, завдяки яким я її і запам’ятав. Отож у кінці свого твору я помістив цей менует з акомпанементом, тільки викинувши слова, і видав його за свій так упевнено, неначе мав справу з мешканцями Місяця.