Розділ «Частина четверта»

– Ні? Тільки не кажи, що ти їй не до шмиги? По щирості, того разу, коли блював там, коло фабрики, ти був… не дуже. Але сьогодні, в цьому костюмчику…

– Дякую, – сказав хлопець. – Але боюсь, мені не судилося бути з нею.

– Чому ж ні? Ти сказав їй, що кохаєш її?

– Ні. А треба?

– Щоразу, по кілька разів на день. Вважай, що це як кисень, який потрібен постійно. «Я кохаю тебе, я кохаю тебе». Спробуй, і ти зрозумієш, що я маю на увазі.

Деякий час вони мовчали. Тоді хлопець кашлянув.

– Пелле… як узнати, чи вона тебе кохає?

– Ти просто відчуваєш це. Із сукупності різних дрібних знаків, які поодинці нічого б не значили. Любов огортає тебе, наче пара в лазні. Ти не можеш розрізнити окремі краплі, але вона зігріває. І зволожує. Й очищає.

Пелле засміявся збентежено, майже пишаючись своєю алегорією.

– А ти й далі купаєшся в її коханні і щодня кажеш їй, що ти її кохаєш?

У Пелле виникло відчуття, що його запитання не були спонтанними і що хлопець мав зважений намір розпитати Пелле на цю тему саме через те, що помітив його фото з дружиною під час однієї з двох попередніх поїздок.

– Безперечно, – сказав Пелле і відчув, як щось дере йому в горлі, наче якась крихта попала, чи що.

Він закашлявся й увімкнув радіо.

Дорога до Уллерна забрала п’ятнадцять хвилин. Хлопець дав Пелле адресу на одному з тих шосе, що тягнуться до пагорбів Уллерна, поміж велетенських дерев’яних споруд, які нагадують радше фортечні укріплення, аніж житлові будівлі. Асфальт уже висох після вранішнього дощу.

– Будь ласка, зупини тут на хвильку.

– Але ж ворота онде.

– Байдуже. Тут нормально.

Пелле під’їхав до тротуару і зупинив машину. Обійстя оточував високий білий мур з битим склом нагорі. Масивна триповерхова кам’яниця стояла в глибині великого саду. Із широкої тераси долинала музика, і в кожному вікні світилося. Сад був теж освітлений прожекторами. Перед ворітьми стояли два дебелих широкоплечих чоловіки в чорних костюмах, і один з них тримав на шворці великого білого собаку.

– Ти йдеш на вечірку? – запитав Пелле, масажуючи собі хвору ногу.

Час від часу знову хапала судома, наче хто зурочив.