Розділ «Чвара королів»

— Мені треба перемовитися з новими лучниками, яких муштрує пан Десмонд. Прийду пізніше.

«Якщо батько доживе», подумала Кетлін, та нічого не сказала. Її брат почувався затишніше на полі битви, ніж у опочивальні хворого.

Найкоротший шлях до головної вежі, де лежав при смерті її батько, пролягав крізь божегай з його травичкою, квітками, рясною поростю в’язів та краснодерев. На гілках досі збереглося чимало шурхотливого листя, яке знати не знало про звістку, що її приніс білий крук до Водоплину вже зо два тижні тому. Конклав маестрів ухвалив, що почалася осінь, але боги не вважали за потрібне доповісти про їхню ухвалу вітрам та деревам. І Кетлін мала до них належну дяку. Осінь завжди була моторошною порою, бо за нею вже маяла примара зими. Навіть наймудріші з людей не могли знати, чи не стане наступний врожай останнім за їхнього життя.

Гостер Таллі, князь на Водоплині, лежав у ліжку в своїй світлиці, звідки відкривався вид у бік сходу. Там річки Перекат і Червонозуб стрічалися і зливалися в одну попід стінами його замку. Коли Кетлін увійшла, князь спочивав. Його волосся і борода білизною не поступалися перині, а колись огрядна статура всохла до крихкої та тендітної від смертельного недугу, що зрів усередині.

Коло ліжка, усе ще в кольчузі та брудній з дороги киреї, сидів батьків брат — Чорноструг. Чоботи його були запилені, заплямовані сухою грязюкою.

— Чи знає Робб про ваше повернення, дядечку? — Пан Брінден Таллі був очима і вухами Робба, очолюючи його пластунів та передові кінні чати.

— Ні. Я щойно зі стайні, де мені повідомили, що король приймає двір. Гадаю, його милість забажає спершу вислухати мої звістки наодинці.

Чорноструг був високий, худорлявий та жилавий, мав сиве волосся, скупі точні рухи, чисто голене обвітрене обличчя з різкими, наче різьбленими рисами.

— Як він ся має? — спитав пан Брінден, і Кетлін зрозуміла, що дядько має на увазі не Робба.

— Так само. Маестер дає йому сон-вино і макове молоко від болю, тому батько всенький час спить і надто мало їсть. З кожним днем, що минає, минають і його сили.

— Він ще розмовляє?

— Так… але в його словах дедалі менше змісту. Батько про щось жалкує, каже про якісь незакінчені справи, про давно померлих людей, давно минулі часи. Колись не впізнає, яка зараз пора, а колись — хто така я. Одного разу назвав мене іменем матері.

— Він досі за нею сумує, — зазначив пан Брінден. — В тебе її обличчя. Вилиці, підборіддя — наче знову бачу її в тобі…

— Ви пам’ятаєте про неї більше за мене. Багато років спливло.

Кетлін всілася на ліжку і прибрала пасмо тонкого білого волосся, що впало батькові на обличчя.

— Кожного разу, як виїжджаю на розвідку, питаю себе, чи застану його живим, коли повернуся.

Хай там як вони сварилися в минулі часи, але глибока сердешна схильність між її батьком та братом, якого батько колись зрікся, нікуди не поділася.

— Принаймні ви з ними примирилися.

Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підняла голову.

— Ви казали про звістки, які Робб має почути, чи не так?