Розділ «Чвара королів»

— Гаразд. — Оша обернулася до Мейри. — Прибери звідси хлопчаків.

Йоджен та Мейра вивели Рікона між собою. Ходор пішов за ними. Поки вони пробиралися між дерев, низькі гілки зачіпали Бранове обличчя, і листя витерло йому сльози. Оша приєдналася до них у дворі за мить пізніше. Про маестра Лювина вона не сказала ані слова.

— Ходор мусить бути при Брані. Служити йому ногами, — мовила дичацька жінка. — А Рікона я заберу з собою.

— Ми підемо з Браном, — відповів Йоджен.

— Еге ж. Я так і гадала, — мовила Оша. — Я, мабуть, вийду Східною брамою і подамся вздовж королівського гостинця.

— А ми вийдемо Мисливською брамою, — відказала Мейра.

— Ходор, — сказав Ходор.

Та спершу вони спинилися у кухні. Оша знайшла кілька обгорілих паляниць, так-сяк придатних для вжитку, і навіть засмажену птицю, яку розірвала надвоє. Мейра видобула глечик меду і великий лантух яблук. Вийшовши з кухні, вони стали прощатися. Рікон схлипував і чіплявся за Ходорову ногу, доки Оша не ляснула його ратищем списа по спині. Тоді він хутко послухався і рушив за нею. Кудлай потрусив слідом. Останнє, що побачив від них Бран, був хвіст лютововка, що зник позаду зруйнованої башти.

Залізні грати, які зачиняли Мисливську браму, так скрутило від вогню, що підняти їх вище, ніж на пів-аршина, не вдалося. Довелося пропихатися під шпичаками один за одним.

— То ми підемо до вашого вельможного батька? — спитав Бран, поки вони перетинали підйомний міст між мурами. — До Сірявця?

Мейра запитально зиркнула на свого брата.

— Наша дорога лежить на північ, — оголосив Йоджен.

На краю вовчої пущі Бран вивернувся у своєму кошику, щоб востаннє глянути на замок, який складав усе його дотеперішнє життя. Пасма диму все ще злітали у сіре небо, але не більше, ніж зазвичай з димарів Зимосічі холодним осіннім днем. На деяких зі стрільниць виднілися плями сажі, тут і там у зовнішній стіні утворилася тріщина, чи згори відпав зубець, але на відстані здавалося, що нічого непоправного не сталося. Вежі, палати, башти стояли так само, як і у минулі століття. Важко було повірити, що замок сплюндрували і спалили. «Камінь стоїть міцно», мовив до себе Бран, «корені дерев сягають глибоко, а під землею на своїх престолах сидять Королі Зими». Камені, корені й королі не дадуть Зимосічі пропасти. Замок не загинув, а тільки скалічився. «Так само, як я», сказав Бран собі. «Я теж скалічений, але живий.»