Розділ «Чвара королів»

— У твої роки, Роббе, ти вже й сам, без материної підказки, зможеш вирішити, яку з дівчат князя Вальдера взяти собі за дружину.

— То їдьте разом з Теоном. Він вирушає назавтра. Допоможе Малістерам відвести гурт бранців до Морестражу, а звідти сяде на корабель до Залізних островів. Ви теж могли б знайти собі якогось корабля і повернутися до Зимосічі вже на поворот місяця, якщо вітри сприятимуть. Ви потрібні Бранові та Ріконові.

«А тобі не потрібна? То ось який зміст ховається у твоїх словах?»

— Моєму вельможному батькові небагато вже лишилося на цьому світі. Поки твій дід живий, моє місце — тут, у Водоплині, поруч із ним.

— Я б міг наказати вам поїхати. Я ж бо король, мені належить право наказувати.

Кетлін пропустила його слова повз вуха.

— Кажу тобі знову, я б радила надіслати до Пайку когось іншого, а Теона залишити при собі.

— Хто краще перемовиться з Балоном Грейджоєм, ніж його син?

— Язон Малістер, — негайно знайшла відповідь Кетлін. — Титос Чорноліс. Стеврон Фрей. Та хто завгодно… аби не Теон.

Син присів коло Сірого Вітра, куйовдячи йому хутро і навмисне відвертаючи погляд.

— Теон хоробро воював на нашому боці. Я розповідав тобі, як він врятував Брана від дичаків у вовчій пущі. Якщо Ланістери не погодяться на мир, мені знадобляться лодії князя Грейджоя.

— Ти швидше матимеш їх, якщо лишиш собі його сина як заручника.

— Він живе заручником половину свого життя.

— І то недарма, — підхопила Кетлін. — Балон Грейджой не вартий довіри. Не забувай, що він сам уже носив корону, хай лише одне літо. І може схотіти вдягти її знову.

Робб зупинився.

— Не мені йому за те докоряти. Я є королем на Півночі, а він хай буде королем Залізних островів, якщо бажає. Я радо подарую йому корону, аби він допоміг знищити Ланістерів.

— Роббе…

— Я надсилаю Теона. На все добре вам, пані матінко. Сірий Вітре, гайда. — Робб швидко закрокував геть, лютововк хутко потрусив обабіч нього.

Кетлін могла тільки дивитися, як він іде геть. Її син, а тепер — її король. Яке моторошне відчуття. «Наказуй», радила вона йому в Калин-Копі. І тепер він наказує.

— Піду до батька, — раптом оголосила вона. — Ходімо зі мною, Едмуре.