Розділ «Чвара королів»

Проказавши це, він підняв очі й зустрівся поглядом з Дані. Їй здалося, що він побачив, як вона стоїть за дверима.

— Повинен бути ще один, — мовив чоловік, але чи казав він їй, а чи жінці у ліжку, вона не зрозуміла. — Дракон має три голови.

Він пішов до лави під вікном, узяв до рук арфу і легенько пробіг пальцями по її срібних струнах. Кімнату наповнив солодкий сум; чоловік, дружина та дитина розтанули, наче ранкова імла. Залишилася тільки музика, і Дані поспішила від неї геть своєю дорогою.

Їй здалося, що вона блукала довгою палатою ще з годину, поки та нарешті не скінчилася крутими кам’яними сходами донизу в темряву. Усі двері — хоч зачинені, хоч відчинені — були від неї зліва. Дані глянула назад за себе. Вона злякано здригнулася, коли усвідомила, що смолоскипи потроху згасають — лишилося горіти хіба зо два чи три десятки. Ще один вигорів просто в неї на очах, і темрява просунулася трохи далі палатою, підповзаючи до неї. Дослухавшись, вона почула наближення ще чогось — воно шурхотіло і повільно тяглося витертим килимом. Її охопив жах. Назад вона повернутися не могла, лишатися на місці боялася, але куди ж мала рухатися далі? Справа дверей не було, а сходи вели донизу, а не вгору.

Поки вона стояла та вагалася, згас ще один смолоскип, і звук наблизився. Дрогон затрусив довгою шиєю та роззявив рота, готуючись заверещати. Між зубів здіймалася пара. «Він теж чує.» Дані знову обернулася до порожньої стіни, але там нічого не було. «Чи немає там, часом, таємних дверей, яких я не бачу?» Згас іще один смолоскип. А тоді ще один. «Перші двері справа, сказав він. Завжди перші двері справа. Перші двері справа…»

Раптом до неї дійшло… це ж останні двері зліва!

Дані кинулася крізь них. Там була ще одна маленька кімнатка з чотирма дверима. Направо, і знову направо, і ще раз направо, і направо, і направо, і направо, і направо, аж поки не запаморочилося в голові й не перехопило подих.

Коли вона зупинилася, то побачила ще одну вогку кам’яну палату… але цього разу протилежні двері були круглі, подібні до роззявленого рота, і за ними у траві серед дерев стояв П’ят Прей.

— Хіба могли Невмирущі скінчити з вами так скоро? — недовірливо спитав він, побачивши її.

— Так скоро? — збентежилася вона. — Я шукаю їх вже кілька годин, і досі не знайшла.

— Ви не туди звернули. Ходімо, я покажу дорогу. — П’ят Прей простяг руку.

Дані завагалася. Направо від неї стояли зачинені двері…

— Ні, не туди, — твердо вимовив П’ят Прей, незадоволено скрививши сині губи. — Невмирущі не стануть чекати вічно.

— Наші жалюгідні життя для них — то лише мерехтіння мушиних крилець, — нагадала Дані.

— Вперта дитина. Ти загубишся назавжди, і ніхто тебе не знайде!

Вона пішла від нього до правих дверей.

— Ні! — заверещав П’ят. — Ні, до мене, ходи до мене, до мене!

Обличчя його зминалося всередину, перетворюючись на якогось блідого черв’яка.

Дані лишила його позаду і ступила на сходи. Почався підйом. Невдовзі ноги її вже боліли, і вона згадала, що ззовні Дім Невмирущих не мав жодної башти.

Нарешті сходи скінчилися. Справа стояло кілька розчахнутих широких дверей. Вони були різьблені з чорного південного дерева та білого оберіг-дерева. Білі та чорні зерна звивалися дивними, сплетеними разом візерунками — надзвичайно гарними, але й лячними водночас. «Кров дракона не повинна боятися.» Дані швидко проказала молитву, благаючи Воїна про мужність та дотракійського конячого бога про силу, і примусила себе ступити уперед.