Розділ «Чвара королів»

За дверима була величезна палата, повна розкішно вбраних чаклунів. Хтось мав на собі пишні шати з горностаю, червоного оксамиту, золототканого грезету. Інші хизувалися хитромудрими обладунками, оздобленими коштовним камінням, або високими гострими капелюхами, помережаними зірками. Були там і жінки, вдягнені у неймовірно гарні та звабливі сукні. Крізь вікна кольорового скла падали навскіс промені сонця; повітря повнилося найгарнішою музикою з усієї, яку вона чула.

Побачивши її, підвівся та посміхнувся королівської постави чоловік у багатих шатах.

— Даянерис із дому Таргарієн, ласкаво просимо! Заходь і поділи з нами їжу вічності. Ми є Невмирущі Карфу.

— Як довго ми чекали на тебе, — додала жінка поруч з ним, вдягнена у буяння троянд та срібла. Грудь, яку вона лишила оголеною за карфійським звичаєм, була незрівнянно досконалою.

— Ми знали, що ти до нас прийдеш, — мовив король-чародій. — Ми знали про тебе ще тисячу років тому і весь цей час чекали. Ми надіслали комету, щоб показати тобі шлях.

— Ми маємо знання, яке хочемо поділити з тобою, — мовив воїн у сяючому смарагдовому обладунку, — а також чарівну зброю, щоб спорядити тебе на битву. Ти пройшла усі випробування. Тепер сідай з нами, і всі твої питання одержать відповіді.

Вона ступила крок уперед. Але Дрогон раптом стрибнув з її плеча, перелетів на верхівку дверей з чорного та оберіг-дерева, всівся там і почав гризти різьблену поверхню.

— Свавільне звірятко! — засміявся якийсь вродливий молодик. — Може, навчити тебе таємної мови драконової породи? Заходь, заходь уже.

Її охопили сумніви. Величезні двері були такі важкі, що Дані ледве штовхнула їх усією своєю силою. Та зрештою вони зрушили і відкрили інші двері, сховані за ними. Ті були зі старого сірого дерева, прості, погано вистругані… та стояли вони направо від тих, якими вона увійшла. Ворожбити кликали її до себе голосами, солодшими за пісню. Дані кинулася бігти від них, Дрогон злетів до неї. Вона проминула вузькі двері й опинилася у помешканні, повному мороку.

Майже всю кімнату займав довгий кам’яний стіл. Над ним у повітрі плавало людське серце, набрякле і синє від гниття, але досі живе. Воно билося — поволі стугоніло гучно і лунко, з кожним ударом спалахуючи синьо-ліловим світлом. Навколо столу сиділи примарні блакитні тіні. Коли Дані підійшла до порожнього стільця на нижньому кінці столу, вони не ворухнулися, не мовили ані слова, не обернулися до неї обличчями. Єдине, що вона чула, було повільне низьке биття напівзогнилого серця.

— …мати драконів… — донісся голос, схожий на шепіт та стогін одночасно.

— …драконів… драконів… драконів… — додали інші голосі в мороці.

Деякі були чоловічі, деякі — жіночі. Один скидався на дитячий. Серце в повітрі змінювало колір від тьмяного до темного і назад. Важко було зібрати волю, щоб заговорити, згадати ті слова, які вона так ретельно повторювала.

— Я Даянерис Буреродна з дому Таргарієн, королева Семицарства Вестеросу.

«Чи чують вони мене? Чому не рухаються?»

Вона сіла, склала руки на колінах.

— Благаю вас вшанувати мене своєю порадою, показати вашу мудрість, яка перемогла смерть.

Крізь синю імлу вона розібрала зів’ялі риси Невмирущого справа від себе — зморшкуватого лисого старця древніх літ. Плоть його була тьмяна, лілово-синя, губи та нігті — ще синіші, майже чорні. Навіть білки очей темніли блакиттю. Очі витріщалися, нічого не бачачи, на таку ж стару жінку з іншого боку столу, чия сукня блідого шовку гнила просто в неї на тілі. За карфійським звичаєм одна порожня висла грудь була оголена, показуючи твердий, мов вичинена шкіра, гострий синій сосок.

«Вона не дихає.» Дані дослухалася до тиші. «Ніхто з них не дихає. Вони не ворушаться, їхні очі нічого не бачать. Чи не може бути так, що Невмирущі давно померли?»

Відповідь прийшла до неї тихим, мов мишаче шарудіння, шепітком.