Розділ «Чвара королів»

— Вафа вельмовніфть, Гавенгол ваф.

Князь відповів, але надто тихо, щоб Ар’я розчула. Робет Гловер та пан Аеніс Фрей, свіжоскупані та вдягнені у чисті жупани і кунтуші, приєдналися до них. Мовивши кілька слів, пан Аеніс повів товариство до Роржа та Гризла. Ар’я здивувалася, побачивши їх у замку — вона вже думала, що обоє зникли після того, як пішов Якен. Ар’я почула грубий хрипкий голос Роржа, та слів не розібрала. А тоді на неї наскочив Пелех і потяг через двір.

— Мосьпане, мосьпане! — виспівував він, смикаючи її за руку. — Осьде куниця, що зварила юшку!

— Пусти! — гукала Ар’я, викручуючись із його рук.

Князь роздивився її, рухаючи тільки очима. Очі він мав дуже бліді — кольору криги.

— Скільки тобі років, дитино?

Щоб знайти відповідь, їй довелося хвильку подумати.

— Десять.

— Десять, мосьпане, — нагадав він їй. — Ти полюбляєш тварин?

— Деяких. Мосьпане.

Слабенька посмішка торкнулася його вуст.

— Схоже, леви до тих деяких не належать. А заразом і мантикори.

Вона не знала, що на це казати, тому змовчала.

— Я чув, тебе звати Куною. Це ім’я не годиться. Скажи-но мені, як тебе назвала мати при народженні?

Ар’я вкусила губу, хутко шукаючи собі якогось імені. Ломик кликав її Бибкою, Санса — Конякою, а один з батькових стражників дав їй прізвисько Ар’я-Підніжка. Та навряд чи князеві припало б до смаку якесь із цих імен.

— Німерія, — відповіла вона. — Мене порала стара мамка і кликала Нім, щоб було коротше.

— Звертаючись до мене, Нім, ти казатимеш «мосьпане», — дуже м’яко мовив князь. — Як на мене, ти надто мала, щоб піти у Кровоблазні. Ще й не тієї статі. А чи боїшся ти п’явок, дитино?

— П’явки — то просто п’явки… мосьпане.

— Мій зброєносець міг би в тебе дечого повчитися. Часто ставити собі п’явок — ось таємниця довголіття. Людина мусить позбавлятися поганої крові. Гадаю, ти годишся. Тож поки я лишаюся у Гаренголі, ти, Нім, служитимеш мені чашницею за столом і покоївкою при постелі.

Цього разу вона вже не ляпнула здуру, що краще б ходила за конями у стайнях.