Розділ «Чвара королів»

— Королівська пуща — не Місячні гори, а воюватимете ви не з Молочними Зміями і не з Мальованими Собаками. Слухайте провідників, яких я посилаю разом з вами. Вони знають цей ліс, як ви — свої гори. Слухайте їхньої ради, і не пропадете.

— Шагга слухатиме півпанових песиків, — урочисто пообіцяв гірський розбійник і взявся заводити на пором свого бахмута.

Тиріон дивився, як вони відштовхнулися і спрямували пором жердинами до середини Чорноводної. У животі йому дивно заскніло, коли Шагга розчинився у вранішньому тумані. Без своїх гірських друзів він почуватиметься голим.

В нього, щоправда, ще лишилися Бронові найманці — вже мало не вісім сотень — проте сердюки здавна уславилися мінливим норовом. Тиріон зробив усе, що міг, аби купити їх вірність надовго: пообіцяв Бронові та десяткові його кращих людей землю і лицарські звання після перемоги у битві. Вони пили його вино, сміялися з його жартів, кликали один одного «панами лицарями» і блазенськи вклонялися, аж поки п’яні не падали з ніг… усі, крім Брона, який тільки вишкірявся своєю нахабною похмурою усмішкою, а потім сказав:

— Вони охоче вбиватимуть за те лицарство, та не гадай, що так само охоче вмиратимуть за нього.

Але Тиріон, власне, і не гадав нічого подібного.

Золотокирейники були не набагато надійнішою зброєю. Дякуючи Серсеї, у міській варті служило шість тисяч людей, та лише на чверть з них можна було покластися.

— Певних зрадників там майже нема. Хоча кілька напевне лишилося — навіть твій павук не зміг винюхати усіх, — попередив його Брон. — Зате є багато сотень зелених, наче весняна трава. Тих, що вступили до варти за хліб, пиво та безпеку. Перед іншими вони не схочуть виглядати боягузами, отож спочатку битимуться нівроку — поки сурмитимуть роги та плескатимуть прапори. Та коли битва зверне на недобре, вони зламаються і побіжать. А по п’ятах за першим, хто кине списа, рине ще тисяча.

Власне кажучи, були у міській варті й гартовані вояки — близько двох тисяч, які отримали золоті киреї від Роберта, а не Серсеї. Та навіть і ті… князь Тайвин Ланістер полюбляв казати, що вартовий — то не справжній вояк. Лицарів, зброєносців та важких щитників Тиріон мав не більше за три сотні. Скоро він муситиме перевірити іншу батькову приказку: один на мурі вартий десяти під муром.

Брон з супроводом чекав коло пришибу, де юрмилися жебраки, вешталися хвойди, вигукували про вилов жінки-рибалки. Останні виручали більше грошей, ніж решта, разом узята. Покупці давилися коло діжок та яток, завзято торгувалися за кожну мушлю та рибину. Відколи підвіз харчів до міста припинився, риба злетіла у ціні вдесятеро проти мирного часу і продовжувала дорожчати. Хто мав гроші, той приходив до річки щоранку і щовечора у надії принести додому вугра чи горщик червоних крабів. Хто не мав, той тинявся між яток, сподіваючись щось вкрасти, або стояв голодний і знесилений попід мурами.

Золотокирейники звільнили шлях крізь натовп, розштовхуючи людей навсібіч ратищами списів. Тиріон намагався не чути, як люди бурмочуть прокляття. З натовпу вилетіла слизька гнила риба, впала йому до ніг і розлетілася на шматки. Він обережно ступив через неї та сів у сідло. Діти з напухлими животами вже билися у грязюці за кожен смердючий шматок.

Сидячи верхи, Тиріон окинув оком весь річковий берег. На Грязючній Брамі поралися теслі, стукотіли молотками, видовжували з мурів дерев’яні риштунки. Робота просувалася хутко, Тиріон відчув задоволення. А от купа різноманітних прибудов позаду пришибів, яка наросла на міських стінах, наче мушлі на дні корабля, втішила його значно менше. Там тісно скупчилися біч-обіч гральні кишла і харчівні, комори для купецького краму, ятки, шинки, доми розпусти, де розсували ноги найдешевші та найогидніші шльондри у місті. «Все це треба винищити до голої землі. Бо інакше Станісові для приступу стін навіть драбини не знадобляться.»

Він прикликав до себе Брона.

— Збери сотню людей і спали усе, що знайдеш між краєм води та міськими мурами. — Тиріон махнув опецькуватими пальцями на безлад, що чинився біля річки. — Тут не повинно геть нічого стояти, зрозумів?

Чорнявий сердюк роздивився навколо, міркуючи про доручення.

— Господарі тих гнидників, певно, не зрадіють.

— Я й не сподівався на їхнє схвалення. Нехай — проклинатимуть гемона у мавп’ячій подобі ще за одне свавілля.

— Дехто може навіть стати до бою.

— Подбай, щоб вони його програли.

— Що робити з тими, хто там живе?