Розділ «Чвара королів»

— Надзвичайно цінна монета.

Ар’я вкусила її. Монета виявилася така тверда, яким буває тільки залізо.

— Її досить, щоб купити коня?

— Її зробльєно ньє на те, аби купувати коней.

— Тоді який з неї зиск?

— Ти ще спитай, який зиск від життя і який зиск від смерті. Якщо настане такий день, у який ти захочеш знайти мене знову, дай цю моньєту будь-кому з Браавоса і скажи такі слова: «валар моргуліс».

— Валар моргуліс, — повторила Ар’я. Нескладні слова, легко запам’ятати. Монету вона міцно затиснула в кулаці. З іншого кінця двору чулося, як помирають люди. — Будь ласка, не лишайте мене, Якене.

— Якен такий самий мертвий, як Арік, — сумно відповів він. — Крім того, я мушу дотримати певних обіцянок. Валар моргуліс, Ар’я Старк. Скажи це знову.

— Валар моргуліс, — повторила вона. Незнайомець у Якеновій одежі вклонився їй та зник у темряві, майнувши киреєю. Вона лишилася сама поруч із мертвими. «Вони заслужили на смерть», сказала собі Ар’я, пригадавши тих, кого пан Аморі Лорх наказав убити у паланці коло озера.

Коли Ар’я повернулася до свого солом’яника, то знайшла підвал під Баштою Гори-Король порожнім. Вона прошепотіла імена до подушки, а коли скінчила, тихесенько додала «Валар моргуліс», питаючи себе, що б воно означало.

На світанку Балух та всі інші повернулися, не рахуючи одного хлопця, вбитого у бійці без жодної причини. Балух пішов нагору подивитися при світлі дня, який там зараз стан справ, і весь час жалівся, що його старі кістки не терплять сходинок. Коли він повернувся, то повідомив, що Гаренгол захоплено.

— Кляті Кровоблазні вбили стражників пана Аморі — кого у ліжках, а кого п’яними за столом. Новий пан прибуде ще до кінця дня з усім військом. Він сам з дикої півночі, де стоїть Стіна. Кажуть, суворий. Та пани міняються, а роботи завжди по вінця. Стане хтось дурня клеїти — здеру шкуру батогом.

Він подивився на Ар’ю, коли казав останні слова, та про її відсутність минулої ночі навіть не згадав.

Всенький ранок вона дивилася, як Кровоблазні здирають з трупів усе цінне і тягнуть їх до Двору Каменеплину, де для позбавлення від мерців склали велике багаття. Блазень Пелех відрубав дві голови мертвих лицарів і скакав замком, вимахуючи ними за волосся та зображуючи розмову.

— Від чого ти помер? — питала одна голова.

— Від гарячої кунячої юшки, — відповідала інша.

Ар’ю приставили відтирати засохлу кров. Ніхто не казав до неї зайвого слова, та інколи вона помічала, що дехто кидає дивні погляди. Робет Гловер та інші звільнені, напевне, розповіли про те, що сталося у підземеллі. А потім Пелех вигадав свою пришелепкувату виставу, де дві голови балакали про юшку з куницею. Вона б порадила йому стулити пельку, але боялася. Блазень був напівбожевільний; про нього розповідали, що він якось убив людину за те, що та не сміялася з його жартів. «Хай вже замовкне, бо додам до свого списку», подумала вона, відшкрябуючи червонясто-брунатну пляму.

Вже майже настав вечір, коли нарешті прибув новий господар Гаренголу. Він мав звичайне, дуже пересічне лице без бороди та вусів. Добре помітні були на обличчі тільки моторошно світлі очі. Ані товстий, ані тонкий, ані дебелий, він мав на собі чорну кольчугу та рожеву делію з цяточками. Знак на його корогві скидався на людину, яку вмочили у кров.

— На коліна перед князем Жахокрому! — заволав зброєносець, не старший за Ар’ю хлопчина. І Гаренгол став на коліна.

Наперед вийшов Варго Хап.