Розділ «Чвара королів»

— Мої вітання, ясна пані. Ваш брат доручив нам видивлятися ваш почет і супроводити до Водоплину якомога швидше, щойно ми вас знайдемо.

Кетлін наказ не надто сподобався.

— Справа у моєму батькові?

— Ні, ясна пані. Здоров’я князя Гостера лишається незмінним.

Водограй був дебелий рум’яний чолов’яга, не надто схожий на своїх зведенюків.

— Ми боялися, щоб ви не наскочили на ланістерівські чати. Адже князь Тайвин вийшов з Гаренголу і суне на захід з усім військом.

— Підведіться, — мовила вона до Водограя, спохмурнівши. Скоро і Станіс Баратеон рушить у похід. «Хоч би нас тоді боги вберегли.» — Чи скоро князь Тайвин має з’явитися біля нас?

— Днів через три або чотири. Важко сказати напевне. Ми маємо очі на всіх дорогах, та все ж краще не баритися.

Вони й не барилися. Водограй швидко згорнув табір, сів у сідло поруч з нею, і загін рушив у путь. Майже п’ятдесят вершників тепер їхало під прапорами з лютововком, пстругом у стрибку та двома баштами.

Її людям кортіло більше почути про Роббову перемогу при Волоброді; пан Водограй охоче задовольнив їхню цікавість.

— До Водоплину прибився пісняр, що називає себе Римундом Римоспівцем. Він склав думу про битву. Цього вечора ви, мосьпані, напевне її почуєте. Римоспівець назвав її «Вовк у темряві ночі».

Далі Водограй розповів, що рештки війська пана Стафорда відійшли назад до Ланіспорту. Без обложних пристроїв годі й думати брати Кастерлі-на-Скелі приступом, тому наразі Молодий Вовк платить Ланістерам за свавілля у річковому краї тією ж монетою. Князі Карстарк і Гловер плюндрують узбережжя, пані Мормонт відганяє кілька тисяч голів худоби до Водоплину, а Великоджон захопив золоті копальні у Кастамирі, Забіч-Ярі та Пендрікових Кучугурах.

Пан Вендел зареготав.

— Хочеш побачити, як Ланістер бігає, мов ошпарений — наклади руки на його золото!

— Як король зміг узяти Зуб? — спитав пан Первин Фрей свого брата-байстрюка. — То вельми міцна твердиня, ще й царює над дорогою поміж гір.

— А він його не брав. Прослизнув мимо посеред ночі. Кажуть, лютововк — отой його Сірий Вітер — показав йому дорогу. Звір винюхав криву та кам’янисту козячу стежку, що бігла донизу яром і догори хребтом. Вершники змогли там проїхати вервечкою по одному. Ланістерівці у вартових вежах геть нічого не побачили. — Водограй стишив голос. — Дехто каже, що після битви король вирізав серце Стафорда Ланістера і згодував своєму вовкові.

— Я б не радила вам вірити у такі казки, — різко відповіла Кетлін. — Мій син — не навіжений варвар.

— Перепрошую, мосьпані. Може, того і не було, але вовк певно ж заслужив нагороду. Він не звичайний собі звір. Великоджон якось казав, що лютововків послали вашим дітям старі боги півночі.

Кетлін згадала той день, коли її діти знайшли цуценят у пізньолітньому снігові. Вовченят було п’ятеро — троє хлопчиків та двоє дівчаток для п’яти шлюбних дітей дому Старк… і шостий, білий хутром і червоний оком, для Недового байстрюка Джона Сніговія. «Так, незвичайні звірі», подумала вона. «Геть незвичайні.»

Того вечора, щойно вони стали табором, Брієнна знайшла її намет.