Розділ «Чвара королів»

— Слідкуй за очима, волоцюжко, бо видлубаю їх ложкою і згодую своїй сучці!

Від лютого поштовху вона впала на підлогу. Поділ сорочки втрапив на гвіздок, що стирчав з дощок лави, і зарипів, шматуючись навпіл.

— Залатаєш, перш ніж спати! — наказав Вис, виїдаючи останнє м’ясо з каплуна. Скінчивши, він гучно обсмоктав пальці та викинув кістки своїй бридкій плямистій суці.

— Вис, — шепотіла тієї ночі Ар’я, схилившись над діркою в сорочці. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф, — проказувала вона, встромляючи кістяну голку в нефарбовану вовну. — Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Їй стало цікаво, скільки ще вона має казати ім’я Виса у своїй молитві. Засинаючи, вона мріяла, що назавтра вранці його вже не буде на світі.

Та зранку її збудив, як завжди, носак Висового чобота. Головні сили князя Тайвина мали виступати того дня, повідомив він усім, поки вони снідали вівсяними коржами.

— Хай ніхто не думає, що тут стане легко, щойно наш ласкавий пан, князь Ланістер, піде, — попередив він. — Замок від того менший не стане, от побачите. А рук, щоб його порати, стане менше. Тоді ви, ледацюги, побачите в мене, що таке працювати як слід.

«Не в тебе.» Ар’я відщипнула шматочок коржа. Вис на неї насупився, наче знав її таємницю, та вона швидко опустила очі в стіл і не сміла їх більше здіймати.

Коли князь Тайвин Ланістер вирушав з Гаренголу, блідий світанок щойно зайнявся. Ар’я дивилася зі склепінчастого вікна на половині висоти Плакучої Башти. Огир князя мав на собі чабрака з полив’яних кармазинових лусочок, визолоченого налобника та нагрудника; сам князь вдяг товсте корзно з горностаю. Його брат, пан Кеван, не дуже поступався пишнотами. Попереду їхали аж четверо хорунжих з велетенськими кармазиновими прапорами, що несли на собі золотого лева. Позаду Ланістерів їхали визначні князі, всяке панство, очільники загонів. Віяли та плескали прапори, буяли фарби: червоний бик та золота гора, ліловий одноріг та бойовий півень, смугастий вепр та борсук, сріблястий тхір та блазень у пістрявому вбранні, зірки та сонця, павич та пантера, брус та кинджал, чорний каптур, синій жук, зелена стріла…

Останнім їхав пан Грегор Клеган у сірій латній броні, верхи на огирі такому ж лютому, як наїзник. Поруч з ним Полівер віз прапора з чорним собакою; на голові він мав Гендріного шолома з бичачими рогами. Чолов’яга він був немалий на зріст, але поруч з хазяїном здавався хлопчаком-недоростком.

Раптом спиною Ар’ї пробіг холодок. Дивлячись на вояків, що минали величезну залізну решітку Гаренголу, вона усвідомила, яку прикру помилку зробила. «Яка ж я дурна», сказала вона собі. Вис — то ж дрібна птаха, не більша за Кізвика. Осьде перед нею дійсно важливі люди — ті, кого вона мала б убити. Минулого вечора вона могла б прошепотіти їхні імена їм на смерть, якби не сердилася так на Виса за те, що він її бив і обдурив з каплуном. «Князь Тайвин! Чому я не назвала князя Тайвина?!»

Може, ще не пізно роздуматися. Адже Виса ще не вбито. Якби знайти Якена, сказати йому…

Ар’я похапцем збігла звивистими сходами, забувши про свої потерпання. Вона почула брязкіт ланцюгів — то повільно опускали брамну решітку, вістря якої глибоко вгрузали у землю… і ще щось — вереск болю і страху.

З десяток людей дісталося туди перед нею, хоча ніхто не зважився підійти близько. Ар’я пролізла між ними, звиваючись. Вис лежав на бруківці з кривавим розірваним горлом. Очі сліпо вирячилися вгору, на скупчення сірих хмар. Його бридка плямиста сука стояла в нього на грудях, лизькала кров, яка поштовхами витікала з горлянки, і час від часу відшматовувала повну пащеку м’яса від обличчя покійного.

Нарешті хтось приніс самостріл і поцілив плямисту тварюку на місці, коли та дерла одне з Висових вух.

— Химерно якось, — почула вона від одного з людей. — Він ту сучку взяв ще цуценям.

— Наврочено тут, — відповів чолов’яга з самострілом.

— Гаренів привид, ось воно що, — додала матуся Амабела. — Не спатиму тут більше ані ночі, кажу вам.

Ар’я підняла очі з-над мертвого чоловіка і його мертвого собаки. Якен Ха-Гар стояв, притулившись спиною до стіни Плакучої Башти. Коли він побачив, що Ар’я дивиться, то підняв до обличчя руку і мимохідь поклав на щоку два пальці.

Кетлін V