Розділ «Чвара королів»

— Та все одно ви не мусили. Могли б дозволити мене убити. Я для вас ніхто.

«Може, я не хотіла єдина зберегти правду про чорне діло, яке там сталося», подумала Кетлін, а вголос мовила:

— Брієнно, я до себе у службу за багато років узяла чимало шляхетних панн, та ніколи ще — таку, як ви. Я ж не військовий очільник, не можу наказувати воїнам.

— Так, але ви маєте свою відвагу. Може, не таку, як треба для битви, але… ну не знаю… жіночу відвагу. Маю надію, що коли прийде час, ви мене відпустите. Обіцяйте. Що відпустите до Станіса.

У вухах Кетлін досі дзвеніли слова Станіса про те, що колись настане Роббова черга.

— Коли прийде час, я вас відпущу.

Висока дівчина незграбно стала на коліно, витягла з піхв меча-півторака Ренлі та поклала Кетлін до ніг.

— Тоді я ваша, ласкава пані. Ваш служивий мечник… чи ким іще ви забажаєте мене назвати. Я берегтиму вашу спину, радитиму в справах, а якщо знадобиться — віддам своє життя за ваше. Присягаюся старими богами й новими.

— Я ж присягаюся, що ви завжди матимете місце коло мого вогню, трунок і частунок з мого столу, і обітую не вимагати від вас служби, яка заплямує вашу честь. Клянуся старими богами та новими. Підведіться.

Стиснувши обидві руки дівчини між своїми, Кетлін мимохіть посміхнулася. «Скільки разів я бачила, як Нед приймав від служивих людей клятви вірності?» Вона спитала себе, що б він сказав, якби зараз побачив її.

Червонозуб вони перейшли убрід наступного дня — трохи вище Водоплину, де річка робила широке коло, а води її були мілкі та каламутні. Брід охороняв змішаний загін лучників та списників з орлиним значком Малістерів. Побачивши прапори Кетлін, вони виникли з-за гострих паль і надіслали на дальній берег вояка, щоб той перевів бродом її почет.

— Повільно та обережно, перепрошую мосьпані, — попередив він, узявши повід її коня. — Ми тут, бачте, залізні шпички понаставили під водою і розкидали серед каменів гостряки. На усіх бродах так само — наказ вашого пана брата.

«То Едмур має намір прийняти тут бій.» Від самої думки Кетлін стало млосно у животі, але вона стрималася і змовчала.

Між Червонозубом та Перекатом вони злилися з потоком посполитого люду, що прямував до безпечного прихистку Водоплину. Дехто гнав перед собою худобу, інші тягли возики, але всі давали Кетлін з почтом дорогу і вітали вигуками «Таллі!» або «Старк!».

Менше ніж за версту від замку стояв великий табір, де над панським шатром віяв криваво-червоний прапор Чорнолісів. Тут Лукас розлучився з загоном, спитавши дозволу в Кетлін, щоб відвідати свого батька, князя Титоса. Решта поїхала далі.

Кетлін уздріла і другий табір, що витягся ниткою вздовж північного берега Перекату. Там на вітрі плескали інші знайомі прапори: танцююча діва Марка Дударя, орач Даррі, сплетені червоно-білі змії Пужелів. То були значкові її батька — панство Тризуба. Більшість пішла з Водоплину раніше за неї, щоб захищати власні дідицтва. Знову з’явитися тут вони могли тільки тому, що їх прикликав Едмур. «Бороніть нас боги», подумала Кетлін, «він таки зібрався дати бій князеві Тайвину».

Здалеку Кетлін помітила, що зі стін Водоплину висить щось темне. Під’їхавши ближче, вона розгледіла кількох людей, повішених з муру на довгих конопляних мотузках з зашморгами; обличчя вони мали напухлі та почорнілі. Мерців обсіло гайвороння, та все ж проти пісковичної стіни ясно виблискували їхні кармазинові киреї.

— Ти ба, підвісили кілька ланістерівців, — зазначив Гал Молен.

— Втішне видовисько! — весело схвалив Вендел Мандерлі.

— Наші вже гуляють, а ми оце тільки їдемо, — пожартував Первин Фрей. Решта зареготала — усі, крім Брієнни, яка зиркнула на шибеників, не змигнула навіть оком, нічого не сказала і не всміхнулася.