Розділ «Чвара королів»

— Поки живий — так, — погодився Ренлі. — Та все ж який дурний закон, ви не вважаєте? Чому саме старший син, а не той, що найліпше годиться для престолу? Корона пасує мені так, як ніколи не пасувала Робертові й не пасуватиме Станісові. Я ж геть усе маю для того, щоб зробитися великим королем. Я сильний духом, проте щедрий на ласку, розумний, справедливий, охочий до справи, вірний друзям, грізний до ворогів, але здатний їх пробачати, терплячий…

— …скромний? — підказала Кетлін.

Ренлі зареготав.

— Ну, зрештою, навіть король мусить мати якісь вади, моя добра пані.

Кетлін почувалася виснаженою. Всі зусилля марні: брати Баратеони ладні потопити один одного у крові, поки її син стоїть проти Ланістерів сам-один. І жодні її слова або вчинки не здатні їх зупинити. «Час вже мені поспішати до Водоплину, щоб встигнути заплющити батькові очі», подумала вона. «Хоча б це мені ще по силі. Посла з мене доброго не вийшло, та з ласки божої може вийти добра плакальниця.»

Табір стояв на доволі зручному місці — нагорі низького кам’янистого хребта, що біг з півночі на південь. Тут панував значно кращий порядок, ніж у вчетверо більшому безладному становиську на Мандері. Почувши про напад брата на Штормолам, Ренлі розділив сили майже так, як Робб у Близнюках. Величезне нагромадження пішого війська він лишив у Лихомості разом з молодою королевою, обозом, в’ючаками і всіма громіздкими обложними пристроями, а сам очолив лицарів та охочекомонних у швидкому поході на схід.

Навіть цим він вельми скидався на свого брата Роберта… але ж Робертову зухвалість завжди охолоджував своєю обачністю Едард Старк. Нед напевне б умовив Роберта привести усе своє військо, щоб оточити Станіса і поставити облогу навколо обложників. Але цей задум став неможливим, коли Ренлі кинувся стрімголов, щоб якомога швидше вхопити брата за горло. Він перегнав власних обозників на багато днів шляху, залишив харчі та хураж далеко позаду на возах, запряжених мулами та волами. І тепер мусив дати бій щонайшвидше, поки військо не почало голодувати.

Кетлін надіслала Гала Молена подбати про коней, а сама пішла з Ренлі до королівського шатра у самому серці табору. Всередині стін зеленого шовку значкове панство та очільники війська чекали дізнатися, чим скінчилися перемовини.

— Мій брат не змінився, — мовив до них молодий король, поки Брієнна знімала з його плечей кунтуш, а з чола — нефритово-золоту корону. — Не хоче він ані доброго слова, ані щедрих дарів, а хоче крові. Гаразд, він її матиме.

— Ваша милосте, я не бачу потреби у битві, — втрутився князь Матіс Рябин. — Замок має сильну залогу та повні комори, пан каштелян Корній Пенроз — досвідчений воїн, і ще не збудували такої метавки, щоб зруйнувала стіни Штормоламу. Хай князь Станіс стоїть облогою — скоро і сам їй не зрадіє, як скуштує холоду й голоду, а хісна жодного не матиме. А ми тим часом візьмемо Король-Берег.

— То що, хай потім люди кажуть, що я злякався стати до бою зі Станісом?

— Дурні хай собі кажуть, — заперечив князь Матіс.

Ренлі подивився на решту.

— Яке буде ваше слово?

— А я кажу, що Станіс для вас небезпечний, — заявив князь Рандил Тарлі. — Як лишити його тут без бою, то він тільки зміцніє, а ваші сили зменшаться у битвах. Ланістерів-бо за один день не поб’єш. Доки ви з ними впораєтеся, князь Станіс може стати вже не слабшим за вас… коли не сильнішим.

Інші загукали про свою згоду. Король був задоволений.

— Гаразд, то стаємо до битви!

«Я зрадила Роббові надії, як зрадила Недові», подумала Кетлін, а вголос мовила:

— Якщо ви твердо вирішили битися, то моє посольство закінчене. Прошу вашого дозволу повернутися до Водоплину.

— Ви його не маєте. — Ренлі всівся на складане табірне крісло.