Розділ «Чвара королів»

— Не колінкуй, не допоможе! — мовив король. — Ану підведися. Ти тут для того, щоб відповісти за останню зраду твого брата.

— Ваша милосте, що б не зробив мій брат-зрадник, я нічого про те не відала. Ви ж самі знаєте, благаю вас, молю…

— Ану поставте її на ноги!

Хорт допоміг їй підвестися з колін. Його доторк був майже лагідний.

— Пане Ланселю, — мовив Джоф, — ану розкажіть їй про жахливе свавілля.

Санса завжди вважала Ланселя Ланістера гожим на вроду та ласкавим на мову, але погляд, подарований їй, був злий та безжальний.

— Прикликавши на поміч якусь ницу химородь, ваш брат напустився на пана Стафорда Ланістера з військом варгів за якихось три дні шляху від Ланіспорту. Тисячі добрих вояків вирізали уві сні, як худобу, аж вони й меча не встигли здійняти. Вчинивши різанину, північани сіли до учти з плоті убитих.

Сансину горлянку здавили холодні пальці жаху.

— Не знаєш, що сказати? — спитав Джофрі.

— Ваша милосте, бідна дитина з розпачу нічого не тямить, — промимрив пан Донтос.

— Мовчи, дурню. — Джофрі підняв арбалета і націлив їй в обличчя. — Ви, Старки, такі ж неприродні тварюки, як і ваші вовки. Я не забув, як мені спаплюжило руку твоє чудовисько.

— То була Ар’їна вовчиця! — відчайдушно заперечила Санса. — Панночка вас не чіпала, та ви все одно її вбили.

— Ні, її вбив твій батько, — відказав Джоф, — а я зате вбив його. Шкодую, що не власноруч. Минулої ночі я вбив чоловіка, більшого за твого батька. Люди прийшли до воріт кричати моє ім’я та вимагати хліба, наче в мене тут крамниця. Та я їх трохи повчив: найгаласливішому пустив стрілу просто у горлянку.

— Він помер? — Коли дивишся на бридке залізне вістря арбалетної стріли, націленої просто у обличчя, важко спромогтися на щось розумніше.

— Авжеж помер! В нього у горлянці стирчала моя стріла. Ще там якась тітка кидалася камінням — її я теж поцілив, але тільки в плече.

Він спохмурнів і опустив арбалета.

— Я б і тебе встрелив, та матінка кажуть, що тоді північники вб’ють дядька Хайме. Тому тебе тільки покарають, а твоєму братові ми пошлемо звістку, що з тобою зроблять, якщо він не складе зброю. Гей, пес, ану вдар її!

— Дозвольте мені її побити! — Наперед випхався пан Донтос, брязкаючи бляшаними обладунками. За зброю йому правив телепень з голівкою-динею.

«Мій Флоріан.» Вона ладна була розцілувати його плямисту мармизу з набряклими жилами.

Пан Донтос застрибав на помелі навколо неї, заволав «Зрадниця, зрадниця!» і почав лупцювати по голові динею. Санса затулилася руками, захиталася під ударами; після другого волоссям потік липкий сік. Люд у дворі зареготав. Диня розлетілася на шматки.