Розділ «Чвара королів»

Він вище підняв ковіньку, аби всі побачили колір одежини.

— Ось дивіться. Чорне вбрання Нічної Варти!

— Або ж чорний колір дому Дондаріон! — заволав хорунжий з ворожим прапором. Ар’я тепер краще розрізняла його кольори при світлі палаючого містечка: золотий лев на червоному. — Знак князя Беріка — лілова блискавка на чорному полі!

Раптом Ар’я згадала той ранок, коли жбурнула помаранча Сансі в обличчя і заляпала соком геть усю її дурнувату сукню з вершкового шовку. На тому турнірі був якийсь південський князьок, у якого втріскалася по вуха дурноголова Сансина подружка Джейна. В нього на щиті була намальована блискавка, і батько потім надіслав його стяти голову Хортовому братові. Зараз здавалося, що від тієї пори минула тисяча років, і сталося те все з іншою людиною в геть іншому житті… з Ар’єю Старк, дочкою Правиці, а не з Аріком-сиріткою. Звідкіля б Арікові знати всяке панство з гербами і таке інше?

— Чи ти сліпий, чоловіче? — Йорен майнув ковінькою туди-сюди, аби чорний кобеняк повіяв за вітром. — Де ти тут в біса бачиш лілову блискавку?

— Вночі усі прапори — чорні, — відповів лицар у шпичастому шоломі. — Ану відчиняй, бо вважатиму вас усіх за розбійників, що змовилися з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

— Хто там з вас за очільника?

— Я. — Відблиски вогню з палаючих домівок гуляли бронею його огиря; решта загону розділилася, аби дати йому проїхати. То був кремезний чолов’яга з мантикорою на щиті та карбованим візерунком на грудях сталевого панцира. Крізь відкинуте забороло шолома визирала блідо-рожева поросяча пика. — Лицар Аморі Лорх, значковий князя Тайвина Ланістера, господаря Кастерлі-на-Скелі, Правиці Короля. Єдино істинного короля, нашого пана Джофрі. — Голос він мав тонкий та вискливий. — Його іменем наказую вам відчинити цю браму!

Навколо палало містечко. Нічне повітря геть задимілося, летючі іскри та жарини затьмарили зірки на небі. Йорен похмуро скривив рота.

— Чого б це? Робіть з містом, що хочте, мені до того нема діла. А нас лишіть собі. Ми вам не вороги.

«Та дивись же очима!», ладна була заволати Ар’я до чоловіка унизу.

— Хіба вони не бачать, що ми ніякі не пани й не лицарі? — прошепотіла вона.

— Здається, їм на те начхати, Аріку, — прошепотів у відповідь Гендрі.

Вона подивилася на обличчя пана Аморі так, як її вчив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

— Якщо ви не зрадники, то відчиняйте браму! — знову загукав пан Аморі. — Ми перевіримо, чи кажете ви правду, і відпустимо вас своєю дорогою.

Йорен пожував кислолисту.

— Кажу вам, нема тут нікого, крім нас. Слово честі.

Лицар у шпичастому шоломі засміявся.

— Ти ба! Гайворон клянеться нам честю!