Розділ «Чвара королів»

«Не треба мені патякати зайве. Йорен казав, щоб я тримала язика на припоні.»

— Усі старші, — збрехала вона. — Вони теж мають мечі, довгі й гострі. Вони мене навчили вбивати людей, які забагато допитуються.

— Та я просто балакаю, а не допитуюся! — Мантулик хутко втік і дав Ар’ї спокій, а вона згорнулася клубочком на солом’янику і почула плач дівчинки з іншого кінця притулку. «Якби ж вона замовкла. Чого вона скиглить без упину?»

Напевне, Ар’я таки заснула, хоча не могла пригадати, щоб заплющувала очі. Їй наснилося вовче виття, ще й таке жахливе, що вона миттю прокинулася і сіла на солом’янику; в грудях калатало серце.

— Мантулику, прокидайся! — Вона зіп’ялася на ноги. — Гендрі, Вот, хіба ви не чули?

Вона натягнула чобіт на ногу.

Навколо неї чоловіки та хлопці заворушилися і посповзалися зі своїх постілей.

— Що за халепа? — запитав Мантулик.

— Що ми мали чути? — завимагав Гендрі.

— Та то Арікові страшний сон наснився, — буркнув хтось.

— Ні, я справді чув! — наполягала вона. — Вовка!

— В Аріка повна голова вовків, — пирхнув Ломик.

— Хай собі виють, — мовив Герен, — вони собі там, а ми тут, усередині.

Вот погодився.

— Не чував я, щоб вовки уміли брати мури приступом.

Мантулик тим часом наполягав:

— А я нічого не чув!

— То був вовк! — заволала вона до всіх, натягаючи другий чобіт. — Щось сталося, наближається щось погане, вставайте усі!

Цього разу не встигли вони її затюкати, як ніч розірвав різкий звук — але то був не вовк, а Курц, що сурмив у ріг про небезпеку. За один удар серця всі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яку мали під рукою. Ар’я побігла до брами і там знову почула ріг. Коли вона проминала сарай, Гризло люто кинувся уперед, натягуючи ланцюги, а Якен Ха-Гар покликав ззаду воза:

— Хлопчику! Любий хлопчику! Чи є зараз війна? Червона війна? Хлопчику, звільни нас! Чоловік вміє битися. Хлопчику!