Розділ «Чвара королів»

— Коли ти рубав дрова, — пригадала Ар’я, — то де лишив сокиру?

— Знадвору, біля притулку. — Він кинув погляд на людей у кайданах. — Я б радше рятував віслюків. А на цих нема часу.

— Забери її! — заволала Ар’я. — Виводь звідси! Не барися!

Коли вона вибігала з палаючого сараю, вогонь вдарив їй у спину гарячими червоними крилами. Надворі царювала блаженна прохолода, та люди навколо вмирали один за одним. Ар’я побачила, як Кос кидає зброю, і його вбивають просто на місці. Геть усе густо затягнуло димом. Йорена ніде не було, але сокира лежала там, де її кинув Гендрі — коло купи дров попід стіною притулку. Схопивши сокиру, Ар’я відчула, як її за руку хапають закольчужені пальці, крутнулася і увігнала лезо між ніг нападнику. Обличчя його вона не побачила — тільки темну кров, що потекла між ланок кольчуги. Повернення до сараю виявилося найтяжчою за все її життя справою. З відчинених дверей плив дим, наче звивиста чорна змія, а всередині верещали бідолашні істоти: віслюки, коні та люди. Вона закусила губу і ринула в двері, зігнувшись мало не до землі, аби проскочити там, де диміло менше.

Один з віслюків упіймався у кільце вогню і тепер верещав від жаху та болю; Ар’я чула сморід його присмаленої шерсті. Дах винесло вгору, і звідти сипонули гарячим дощем палаючі шматки дощок, жмути сіна та соломи. Ар’я затиснула рукою рота й носа. Хуру вона не бачила за димом, але вереск Гризла почула добре і поповзла у тому напрямі.

І ось колесо вже над нею. Віз підстрибнув і зсунувся на пів-стопи, коли Гризло знову кинувся рвати ланцюги. Якен побачив її, та ледве міг дихати, не те що балакати. Ар’я жбурнула сокиру до хури, Рорж миттю вхопив її та здійняв над головою; його безносим обличчям текли струмки чорного від сажі поту. Ар’я побігла, кашляючи, і почула за спиною, як сталь трощить старе дерево — раз, другий, третій. Ще через мить почувся гучний хряскіт, і розбите дно воза вибухнуло трісками.

Ар’я пірнула головою в ляду, впала униз на п’ять стоп і набрала повний рот грязюки, але не зважала — то був чудовий смак, смак намулу, вологи і черв’яків, смак життя. Під землею було прохолодно і темно, а згори — сама лише кров, червоне жахіття, задушливий дим і вереск коней, що помирали у вогні. Ар’я розвернула на собі пояс, щоб Голка не заважала, і поповзла уперед. Подолавши з півтора сажня, вона почула звук, схожий на ревіння якоїсь страшної потвори, і позаду неї розпухла хмара гарячого диму та чорного попелу, неначе вирвавшись із самого пекла. Ар’я затамувала подих, поцілувала земляну підлогу ходу і заплакала. А за ким — і сама не знала.

Тиріон III

Королева не мала гумору чекати на Вариса.

— Наче мало нам було підлої зради! — розлючено проголосила вона. — Але це вже нахабна, нічим не прикрита ницість! Хай би там що мимрив євнух, а я без нього знаю, що робити з підлими тварюками, які винуваті у цьому!

Тиріон вийняв листи з сестриних рук і порівняв, поклавши поруч. То були два списки однакових слів, проте написаних різними руками.

— Маестер Френкен отримав перше послання у замку Стокварт, — пояснив великий маестер Пицель. — Другий список надав князь Гиліс.

Мізинець покрутив пальцями борідку.

— Якщо вже Станіс потурбувався надіслати листи навіть до них, то будьмо певні: кожен значний вельможа та князь у Семицарстві отримав такого самого.

— Я накажу спалити ці листи усі до одного! — заявила Серсея. — Жоден натяк не повинен досягти вух мого сина і мого батька!

— Я чомусь гадаю, що пан батько вже отримали дещо більше, ніж натяк, — сухо зазначив Тиріон. — Авжеж Станіс надіслав птахів і до Кастерлі-на-Скелі, і до Гаренголу. А щодо спалити листи, який з того зиск? Вино розлито, глечика розбито, і теща знову дівкою не стане. Та й не такі вони небезпечні, як здається.

Серсея обернулася до нього, палаючи пекельним зеленим вогнем у очах.

— Ти що, зовсім здурів? Ти читав, що там написано? «Отрок Джофрі», ось як він його називає! А мене сміє винуватити у кровозмісі, подружній та державній зраді!

«Тільки тому, що ти у всьому цьому винувата.» Препотішно було бачити, як Серсея шаленіє з приводу звинувачень, правдивість яких сама чудово знає. «Якщо ми програємо цю війну, хай іде до ватаги лицедіїв — їй-бо, має дар божий до цього ремесла».

Тиріон почекав, поки королева трохи вгамується, і мовив: