Розділ «Чвара королів»

А тоді нагодився Йорен, струснув її за плечі, заволав просто у обличчя:

— Хлопче! — Так, як волав завжди. — Тікай звідси, нам кінець, ми пропали! Збери, кого можеш — он його і ще когось, виведи малих. Ану ж бо!

— Як?! — скрикнула Ар’я.

— Крізь оту ляду! — вигукнув він. — Під сараєм!

І миттю зник — ринув у бій з мечем у руці. Ар’я вхопила Гендрі за руку.

— Йорен наказав тікати! — гукнула вона. — Крізь сарай, на волю!

Очі Бичка виблискували вогнем у щілинах його шолома. Він кивнув. Разом вони покликали до себе Мантулика і знайшли Ломика Зеленорукого, скривавленого від списа, що простромив йому гомілку. Герен теж знайшовся, але був надто тяжко поранений, щоб тікати. Біжучи з усіма до сараю, Ар’я помітила мале плаксиве дівча, що сиділо посеред безладу в оточенні диму та різанини. Ар’я вхопила її за руку і смикнула, щоб та стала на ноги; решта тим часом пробігла мимо. Але дівча іти не хотіло, навіть отримавши ляпасів. Тоді Ар’я потягла її правицею, тримаючи Голку в лівиці. Попереду ніч світилася темнаво-червоним. «Сарай горить!», зрозуміла вона. Язики полум’я лизали його боки звідти, де впав смолоскип, а зсередини чувся вереск упійманих в пастку тварин.

З сараю з’явився Мантулик.

— Аріку, гайда сюди! Ломик вже там, а її кинь, якщо іти не хоче!

Але Ар’я потягла скигливе дитя вперед ще упертіше. Мантулик знову пірнув досередини, покинувши їх… але Гендрі повернувся, виблискуючи шоломом так яскраво, що роги на ньому, здавалося, самі палали жовтогарячим вогнем. Він хутко підбіг і закинув дівча на плече.

— Тікаймо!

З дверей сарая пашіло, наче з ковальського горнила. У повітрі кружляли вихори диму, задня стіна перетворилася на суцільну запону вогню від підлоги до даху. Коні та віслюки хвицяли копитами, ставали дибки та пронизливо іржали. «Бідолашні», подумала Ар’я, а тоді побачила воза і трьох людей, припнутих кайданами до його дна. Гризло щосили рвався зі своїх ланцюгів; кров текла його руками звідти, де залізо врізалося у живе тіло. Рорж лаявся, хвицяючи ногою дошки.

— Хлопчику! — покликав Якен Ха-Гар. — Любий хлопчику!

Відчинена ляда була всього за кілька стоп попереду, але вогонь так швидко біг старим деревом і сухою соломою, що Ар’я аж очам не вірила. Вона згадала жахливо обпечене обличчя Хорта.

— Хід завузький! — закричав Гендрі. — Як ми її туди пронесемо?

— Протягнемо, — відповіла Ар’я. — Чи проштовхнемо.

— Добрі хлопчики, ласкаві хлопчики! — закликав Якен Ха-Гар, кашляючи.

— Ану зніміть ці в сраку пхані ланцюги! — заревів Рорж щосили.

Гендрі на них не зважав.

— Ти йди перший, тоді вона, а тоді я. Ану хутко, бо попереду довга путь.