Розділ «Чвара королів»

Вона не зважила на нього і кинулася уперед, вже чуючи за стіною тупіт коней та вигуки людей. Видершись на підмостки, вона виявила, що загорожа для неї трохи зависока, чи радше вона сама трохи закоротка; їй довелося вгатити носаки у діри між камінням, аби видертися вище і бодай щось побачити.

Спершу їй здалося, що містечко раптом переповнилося світляками, а тоді вона допетрала, що то люди з смолоскипами літають від одного будинку до іншого. Спалахнула солом’яна стріха на одній хаті, лизнувши черево ночі жовтогарячими язиками, а за нею інша, і ще одна, і ще… і скоро вогонь буяв усюди, де бачило око.

Гендрі видерся на мур поруч із нею, маючи на голові шолома.

— Скільки їх?

Ар’я спробувала порахувати, але вони рухалися надто швидко, ще й смолоскипи крутилися у повітрі, коли їх кидали на будинки.

— Може, сотня, — відповіла вона. — А може, й дві. Не знаю.

Крізь ревище вогню чулися вигуки.

— Скоро і по нас прийдуть.

— Онде, — вказав Гендрі.

Валка вершників рухалася між хат до паланки. Світло вогню блищало на сталевих шоломах, кидало жовтогарячі відблиски на кольчуги та лати. Один віз прапора на довгому списі. Їй здалося, що прапор червоний, але вночі, ще й посеред пожежі, напевне сказати було важко — зараз усе здавалося червоним, чорним або жовтогарячим.

Вогонь тим часом стрибав від хати до хати. Ар’я побачила, як спалахнуло дерево, як його гілками поповз вогонь, аж поки воно не постало серед ночі у вбранні живого жовтогарячого відтінку. Всі вже були на ногах, ставали на підмостках муру або поралися внизу коло наляканих тварин. Йорен десь поруч вигукував накази. Щось буцнулося їй у ногу, і вона побачила, що до ноги чіпляється скигливе дівча.

— Йди геть! — Ар’я рвучко вивільнила ногу. — Що ти тут робиш? Біжи заховайся, дурепо!

І вона відштовхнула дівча геть.

Вершники натягнули поводи перед брамою.

— Гей ви, у паланці! — заволав лицар у високому шоломі зі шпичастою маківкою. — Відчиняйте в ім’я короля!

— Еге ж, розігналися! Якого саме короля? — заволав у відповіть старий Рейзен, та Вот смикнув його, щоб мовчав.

Йорен видерся на мур коло брами з вицвілим чорним кобеняком, вивішеним на ковіньці.

— Годі вам лютувати! — гукнув він. — Міщани всі зникли!

— А ти хто такий, старигане? Один з боягузів князя Беріка? — крикнув лицар у шпичастому шоломі. — Якщо там у тебе сидить той жирний бевзь Торос, запитай його, як йому подобається запалена нами ватра.

— Нема в мене тут такого! — крикнув Йорен у відповідь. — Кількоро хлопців для Нічної Варти, та й усе! Ми на вашій війні не б’ємося!