Розділ «Чвара королів»

Річка скидалася на блакитно-зелену стрічку, що сяяла під вранішнім сонцем. Мілке прибережжя рясно поросло очеретом; на поверхні Ар’я вгледіла водяну змію, яка швидко розтинала воду, лишаючи за собою рясиці. В небі виписував ліниві кола яструб.

Здавалося, що тут панує мир та спокій… аж поки Кос не знайшов мерця.

— Онде в очереті, — вказав він, і Ар’я побачила. То був вояк, добряче напухлий, що втратив уже всякий вигляд та подобу. Набряклий зелений кобеняк зачепився за гнилу колоду; обличчя об’їдала зграйка крихітних сріблястих рибок.

— Казав же, що тут є мертв’яки, — оголосив Ломик. — Я ще у воді смак відчув.

Коли мерця побачив Йорен, то сплюнув.

— Дубарю, ану подивись, що там в нього є цінного. Кольчуга, ніж, гроші… що знайдеться.

Йорен вдарив мерина острогами та в’їхав до річки, але кінь застряг у м’якому намулі, а далі за очеретом вода глибшала. Йорен виїхав назад сердитий, а коня до колін вкрила бура слизька грязюка.

— Тут ми не перейдемо. Косе, гайда зі мною вгору течією, пошукаймо броду. Воте, Герене — ви униз. Решта чекає тут. Виставте варту.

Дубар знайшов на поясі мерця шкіряного гаманця, де було чотири мідяки та пасемце білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломик і Торба роздяглися голяка і залізли в річку; Ломик вхопив жмені слизького намулу і став кидатися ним у Мантулика з вереском «Намулик! Намулик!». Всередині хури залаявся Рорж, погрожуючи та вимагаючи його розкувати, поки немає Йорена, та ніхто не зважив. Курц голими руками упіймав рибу; Ар’я підгледіла, як він це робить, стала над мілкою заболонню спокійна, мов тиха вода, і викинула руку стрімко, мов змія, щойно риба наблизилася. Справа здалася їй легшою, аніж ловити котів. Адже риба не мала пазурів.

Розвідники повернулися опівдні. Вот розповів, що з верству вниз течією був дерев’яний міст, але його хтось спалив. Йорен відірвав кислолист від паки і вкинув до рота.

— Коні, може, перепливли б, та й віслюки, але дідька лихого ми переправимо ці вози. На півночі та заході ще й горить вогонь. Може, краще нам лишатися на цьому березі.

Він підібрав довгу палицю і намалював на землі коло, а з нього — хвилясту риску.

— Оце Боже Око, а з нього на південь тече річка. Ми отут.

Він тицьнув у землю, зробивши дірку біля риски, нижче кола.

— З заходу ми озеро не обійдемо, як я хотів. А на сході знову вийдемо на королівський гостинець.

Кінець палиці посунувся туди, де стрічалися риска та коло.

— Десь тут, скільки пам’ятаю, є містечко. Паланка з каменю, ще й якийсь пан сидить у своїй вежі. В нього має бути якась варта, хоч лицар чи двоє. Рушимо вздовж річки на південь, до темряви будемо там. В них мусять бути човни, отож продамо все, що маємо, і наймемо собі хоч одного.

Він провів палицею просто через коло-озеро знизу вгору.

— З ласки божої зловимо вітер і перепливемо Боже Око до Гаренграду.

Йорен тицьнув палицею тепер уже згори кола.