Розділ десятий

Ми створили експедиційну групу. Зі мною мали піти Емма, яка навідріз відмовилася відпускати мене самого, Бронвін, якій страшенно не хотілося гнівати пані Сапсан, але яка наполягала, що нам знадобиться її захист, а також Єнох, чий план ми мали втілити в життя. Мілард, чия невидимість могла стати нам в пригоді, не схотів з нами йти, тому його довелося дечим підкупити, щоби він нас хоча б не видав директорці.

— Якщо ми всі підемо, — міркувала Емма, — то Пташка не прожене Джейкоба, інакше їй доведеться виганяти нас чотирьох.

— Але я не хочу, щоб мене проганяли з контуру! — заявила Бронвін.

— Броні, вона ніколи цього не зробить, ось у чім річ. А якщо нам вдасться повернутися ще до світанку, може, вона і не дізнається, що ви виходили.

Я мав декотрі сумніви стосовно цього плану, але всі ми зійшлися на тому, що спробувати варто.

Все сталося так, наче ми з тюрми тікали. Після вечері, коли в будинку панував найбільший хаос, а пані Сапсан бувала найбільше зайнятою, Емма удала, наче вирушає до вітальні, а я удав, що іду до кабінету. За кілька хвилин ми зустрілися в коридорі другого поверху. Там у стелі була ляда, через яку йшов хід до драбини. Емма видерлася драбиною, я поліз слідком за нею, і ми опинилися на невеличкому й темному горищі. З одного боку виднівся люк, який легко відкручувався і виходив на пласку секцію даху.

Ми вийшли у нічне повітря і побачили, що решта вже нас чекають. Бронвін обняла кожного з нас так, що аж кістки хруснули, і видала кожному по чорному макінтошу. То була моя задумка — щоб захистити нас від шторму, який лютував по той бік контуру. Я хотів спитати, як ми спустимося на землю, коли раптом з-за краю даху випливла Оливка.

— Хто хоче в парашут погратися? — спитала вона, широко всміхаючись. Дівчинка була боса, а її талія обмотана мотузкою. Мені стало цікаво, до чого ж вона прив’язана внизу. Зиркнувши через край даху, я побачив Фіону з мотузкою в руці. Висунувшись із вікна, вона помахала мені рукою. Отже, ми мали поплічників.

— Спочатку ти, — суворо сказав мені Єнох.

— Я?! А чому це я? — відказав я, нервово задкуючи від краю даху.

— Хапайся за Оливку і стрибай, — сказала Емма.

— Здається, у нашому плані нема пункту про те, що я розтрощу собі тазові кістки.

— Нічого ти не розтрощиш, дурню, якщо міцно триматимешся за Оливку. Навпаки — це клас! Ми вже багато разів отак розважалися! — Емма на мить замислилася й додала: — Насправді, лише один раз.

Що ж, альтернативи я не мав, тому, опанувавши себе, підсунувся до краю даху.

— Не бійся! — підбадьорила мене Оливія.

— Тобі легко казати, — відповів я. — Бо ти ж просто не можеш упасти.

Вона простягнула руки, вхопилася за мене, а я вхопився за неї.

— Поїхали! — прошепотіла вона.

Я заплющив очі і ступив у порожнечу. Я побоювався, що гепнусь об землю, натомість ми плавно опустилися на неї, наче повітряна кулька, з якої повільно виходить гелій.

— Як гарно! — сказала Оливія. — А тепер відпусти мене.