Розділ десятий

— Мені треба йти, — сказав я, наздоганяючи пані Сапсан.

Вона заштовхала мене до порожньої кімнати і зачинила за собою двері.

— Ви маєте розмовляти тихо, — наказала вона мені, — і маєте поважати встановлені мною правиила. Те, що я сказала, стосується і вас. Ніхто не має покидати цього будинку.

— Але ж…

— Досі я дозволяла вам безпрецедентну міру автономії і права самостійно вирішувати, коли приходити і коли йти геть, через повагу до вашого унікального становища. Але вас могли вистежити, і тому ви ставите під загрозу життя моїх підопічних. Більше я не дозволю вам створювати загрозу для них і для вас самих.

— Невже ви не розумієте! — огризнувся я. — Судноплавне сполучення повністю паралізоване через шторм. Мешканці містечка в ізоляції. В ізоляції опинився й мій батько. Якщо на острові й справді з’явився витвір і він є саме тим чоловіком, якого я підозрюю, то саме з ним нещодавно мало не побився мій батько. Тож якщо він спершу згодував порожнякові Мартіна, людину цілковито незнайому, то здогадайтеся з трьох разів, хто стане наступною його жертвою?

Обличчя директорки залишилося незворушним, мов камінь.

— Безпека мешканців острова мене не турбує, — сказала вона. — Я не можу наражати на небезпеку моїх підопічних, турбуючись про безпеку іншої людини, хто б нею не був.

— Йдеться не про острів’ян. Йдеться про мого батька. Невже ви й справді гадаєте, що двоє зачинених дверей завадять мені піти?

— Може, і не завадять. Але якщо ви наполягаєте йти, то я наполягаю, щоби ви ніколи не верталися.

Я був вражений, тому нервово розсміявся.

— Але ж я потрібен вам.

— Так, потрібен, — погодилася директорка. — Дуже потрібен.

Я наче на крилах злетів нагору й увірвався до Емминої кімнати. І застав там живу картину під назвою «Розпач», яка могла б вийти з-під пензля Нормана Роквела, якби він малював людей, що скніють у тюрмі суворого режиму. Бронвін із відсутнім виразом обличчя витріщалася у вікно. Єнох сидів на підлозі, стругаючи ножем кавалок твердої глини. Емма примостилася скраєчку свого ліжка, спершись ліктями на коліна; вона виривала аркуші зі свого зошита і палила їх між пальцями рук.

— Ти повернувся! — вигукнула вона, коли я увійшов.

— А я нікуди й не відлучався, — відказав я. — Мене пані Сапсан не відпускає. — Всі уважно вислухали моє пояснення двоїстої ситуації. — Якщо я піду, то назад мене не пустять.

Емма підпалила увесь зошит.

— Як вона сміє! — скрикнула вона, не помічаючи, що омахи полум’я лизькають їй руку.

— Вона може чинити на свій розсуд, — сказала Бронвін. — Бо вона — Пташка.

Емма кинула зошит додолу і затоптала вогонь ногами.