Розділ десятий

— Я зайшов сказати вам, що йду, хоче вона цього чи ні. Я не можу залишатися тут у полоні, не можу засунути голову у пісок, коли моєму батьку, можливо, загрожує смертельна небезпека.

— Тоді я піду з тобою, — сказала Емма.

— Облиш, нині не до жартів, — зауважила Бронвін.

— Я серйозно.

— Ти дурна, як пробка, — сказав Єнох. — Ти враз станеш старою й зморщеною, як засохлий чорнослив, і заради кого — заради нього?

— Не стану, — заперечила Емма. — Треба пробути багато годин поза межами контуру, перш ніж час почне наздоганяти тебе, але нам не треба багато часу, правда ж, Джейкобе?

— Це погана ідея, — мовив я.

— А що це за погана ідея? — спитався Єнох. — Мабуть, вона й сама не знає, заради чого ризикує своїм життям.

— Директорці це ой як не сподобається! — сказала Бронвін, стверджуючи очевидне. — Вона ж нас повбиває, Еммо.

Емма підвелася й зачинила двері.

— Вона не повбиває нас, — заперечила вона. — Нас уб’ють оті істоти. А якщо не повбивають, то отаке життя, як тепер, виявиться гіршим за смерть. Пташка обмежила й затиснула нас так сильно, що ми насилу дихаємо, і все це через те, що їй бракує сміливості виступити проти того, що загрожує нам по той бік контуру!

— А може, і не загрожує, — почувся голос Міларда. Досі я й не здогадувався, що відбувається тут, у кімнаті.

— Але директорці це страшенно не сподобається, — повторила Бронвін.

Емма виклично ступила крок до своєї подруги.

— І довго ти ще збираєшся ховатися під спідницею цієї жінки?

— Ви що, вже забули, що трапилося з пані Шилодзьобкою? — спитав Мілард. — Її підопічних убили, а пані Вівсянку викрали, коли вона покинула контур. Якби вони сиділи й не рипалися, нічого поганого не сталося б.

— Кажеш, нічого поганого не сталося б? — мовила Емма з сумнівом у голосі. — Так, порожняки не можуть проникати в контури. Зате витвори можуть, і саме через це отих дітей і виманили назовні. Ми що — так і сидітимемо на дупах, чекаючи, коли вони увійдуть до нас через парадні двері? А що, як цього разу вони не вигадуватимуть якісь хитрощі, а просто пронесуть із собою зброю?

— Саме так я й зробив би, — сказав Єнох. — Дочекався б, поки всі повлягаються спати, а потім прослизнув би униз димарем, як той Санта-Клаус, — і бах! — Єнох зобразив уявний пістолет і вистрелив з нього в подушку на Емминому ліжку. — І тільки б мізки по стінах розбризкалися!

— Молодець, ти дуже нас потішив своєю винахідливістю, — відреагував Мілард, зітхнувши.

— Ми маємо завдати по них удару, поки вони ще не здогадалися, що ми знаємо про їхню близьку присутність, — сказала Емма, — і поки ми маємо можливість застукати їх зненацька.