Розділ десятий

А пані Сапсан перебувала в стані постійного руху: курила люльку за люлькою і шкутильгала з кімнати до кімнати, пильнуючи дітей, наче ті могли щезнути в ту саму мить, коли вона відводила від них очі. Пані Шилодзьобка залишилася в притулку; час від часу вона виходила зі стану заціпеніння, шкандибала по коридору, тужливо кличучи своїх бідолашних покинутих підопічних, аж поки не зомлівала; її вчасно підхоплювали і несли назад до ліжка. Було багато моторошних чуток про трагічну історію, що сталася з пані Шилодзьобкою; висловлювалися різні гіпотези щодо причини, з якої порожняки вирішили викрадати імбрин: від химерних (щоби створити найбільший в історії часовий контур, достатньо великий, аби поглинути усю планету) до сміховинно-оптимістичних (щоби імбрини склали порожнякам компанію, бо страшним і бездушним примарам-убивцям теж інколи буває дуже самотньо й сумно).

Нарешті у будинку запанувала нездорова тиша. За два дні суворого режиму всі стали якимись сонними. Вірячи в те, що регулярний розпорядок є найкращими ліками від будь-якої депресії, пані Сапсан намагалася підтримувати у дітей цікавість до її щоденних уроків, щоденного приготування їжі й доведення будинку до стану бездоганної чистоти. Та коли діти не виконували якоїсь роботи, а пані Сапсан не забороняли їм спати, вони відразу ж важко опускалися у крісла, тупо витріщалися у замкнені вікна і всоте перечитували заяложені до дірок книги або просто спали.

Досі мені не доводилося бачити прояв особливого таланту Горація, допоки одного вечора він не заверещав. Діти мерщій кинулися на мансарду, де він стояв на варті, і побачили, що Горацій заціпенів у своєму кріслі, вочевидь охоплений кошмарним видінням, а потім зі скривленим від страху обличчям почав хапати руками повітря. Спершу його вереск був просто вереском, але трохи згодом він забелькотів, розповідаючи про кипляче море, про попіл, що падав дощем із неба, та про широченну ковдру з диму, що душила землю. Через кілька хвилин отаких апокаліптичних пророцтв Горацій, виснажившись, замовк і занурився у тривожний сон.

Решта бачили це раніше — і так часто, що в альбомі пані Сапсан були навіть фото таких епізодів, тому добре знали, що робити. За вказівками директриси, його за руки та ноги віднесли до ліжка і вклали спати, а коли ж Горацій за кілька годин прокинувся, то заявив, що того кошмарного сну не пам’ятає, а сни, яких він не запам’ятовує, справджуються досить рідко. Решта присутніх швидко погодилися з такою думкою, бо їм і без того не бракувало клопотів. Але я відчув, що Горацій щось недомовляє.

Коли в такому маленькому містечку, як Кернгольм, хтось зникає, це не проходить непоміченим. Тому коли в середу Мартін не відчинив свого музею і не зайшов увечері до бару, щоб пропустити після роботи традиційну чарчину, люди стривожилися — чи не захворів він часом. Коли ж Кевова дружина пішла додому до Мартіна і виявила вхідні двері прочиненими, гаманець та окуляри Мартіна — на кухонному столі, але самого господаря вдома не застала, то мешканці містечка припустили, що хранитель музею помер. Коли Мартін не з’явився і на третій день, група чоловіків визвалася обшукати сараї та перевернуті човни на березі моря, де самотній неодружений чоловік потенційно міг відсипатися на похмілля. Та не встигли вони приступити до пошуків, як по короткохвильовому радіо прийшло повідомлення: тіло Мартіна випадково витягнули з океану риболовецькою сіткою.

Я був у барі разом із батьком, коли туди увійшов рибалка, який знайшов загиблого. Була лише одинадцята дня з невеликим гаком, але йому виставили пива — і за кілька хвилин чоловік уже розповідав, що сталося.

— Я саме витягував свої сіті біля мису Ганнетс Пойнт, — почав він. — Вони були важкими, як ніколи, і мені стало дивно, бо зазвичай у тому місті я не витягую нічого суттєвого: загалом креветок та іншу малоцінну дрібноту. Спочатку я подумав, що спіймав крабову вершу, тому взяв гак і поштрикав ним довкола човна, аж поки той раптом за щось зачепився.

Усі присутні і ми також підкотилися до нього разом зі своїми стільцями, немов дітлахи у дитсадку, коли хтось розповідає «страшну історію».

— Звісно, то виявився Мартін. Мав такий вигляд, наче гепнувся з кручі й у воді його пошматували акули. Хтозна, що він шукав у тих скелях серед ночі в халаті та трусах.

— То він не був вдягнений? — спитався Кев.

— Був, але, можливо, до сну, — відповів рибалка, — а не для прогулянки в таку сиру погоду.

«Царство небесне, земля пухом», — почулося тихе бурмотіння, а далі присутні обмінялися гіпотезами. За кілька хвилин бар перетворився на сповнений цигаркового диму притулок підпитих шерлоків голмсів.

— Мабуть, він був напідпитку, — припустив один чолов’яга.

— Може, там, на кручі, він побачив убивцю овець, погнався за ним і впав, — сказав другий.

— А як щодо отого відлюдного новоприбульця, га? — спитав рибалка. — Ну, отого, що отаборився у наметі?

Мій батько нервово завовтузився на стільці.

— Я натрапив на нього увечері два дні тому, — сказав він.

Я здивовано повернувся до нього.

— А чому ж ти мені нічого не сказав?

— Я саме йшов до аптеки, намагаючись встигнути до закриття, а отой тип прямував у протилежному напрямку — за межі міста. Страшенно поспішав, до речі. Проходячи повз нього, я навмисне зачепив його плечем, щоб розізлити. А він зупиняється і витріщається на мене, типу крутий, щоби залякати. Я ж його прямо питаю, що, мовляв, ти тут робиш, звідки взявся і чим займаєшся. Бо тутешні люди всяке кажуть.