Розділ десятий

— Ану забери свої слова назад! — скрикнула Емма і довбонула Єноха в плече. Він був зібрався відповісти тим самим, як я став поміж ними.

— Припиніть! — наказав я, розштовхуючи їх у різні боки. І підступив впритул до Єноха. — Помиляєшся. Я не псих. То він привчив мене до думки, що я псих, хоча, напевне, увесь цей час він знав, що я з дивних. Втім, ти маєш рацію стосовно одного: я таки видав вас, бо переповів дідівські історії чужій людині.

— Ти в тім не винуватий, — заспокоїла мене Емма. — ти ж не міг знати, що ми існуємо насправді.

— Ще й як міг! — скрикнув Єнох. — Бо Ейб розповів йому все. Навіть наші бісові фотознімки показував!

— Голан знав усе, крім одного: де вас шукати, — пояснив я. — І я вивів його прямо на вас.

— Але ж він обдурив тебе, — мовила Бронвін.

— Я хочу сказати, що мені страшенно шкода, що так сталося.

Емма обняла мене.

— Усе нормально, не переймайся. Ми всі живі.

— Наразі живі, — уточнив Єнох. — Але той маніяк нікуди не дівся, він і досі тут, і зважаючи на його нестримне бажання нагодувати свого улюбленця-порожняка, неважко припустити, що він уже вирахував, як самотужки потрапити до контуру.

— О, Господи, ти маєш рацію, — стривожилася Емма.

— Тоді не барімося і повертаймося, доки він нас не випередив, — сказав я.

— І доки воно нас не випередило, — додала Бронвін. Ми обернулися і побачила, як вона показує на розвалений сарай, де купа розтрощених дощок заворушилася. — Не сумніваюся, що він кинеться за нами навздогін, а мені страх як хочеться ще раз дати йому чортів.

Хтось крикнув «Тікаймо!», але в ту мить ми вже мчали щодуху стежиною до єдиного місця, де порожняк не міг нас дістати, — до контуру. У кромішній темряві ми мчали геть із міста; невдовзі нечіткі обриси будиночків змінилися похилими полями, потім ми вискочили на кряж і подалися стежиною, яку розмивали потоки води, роблячи її ненадійною і зрадливою.

Єнох спотикнувся і впав. Ми швидко підняли його і побігли далі. Коли ми мали ось-ось перетнути кряж, ноги Бронвін вислизнули з-під неї і вона ковзнула вниз футів на двадцять, поки не зупинилася. Ми з Еммою побігли на допомогу. Хапаючи Бронвін під руки, я швидко обернувся, боячись побачити нагорі істоту, що переслідувала нас. Та не побачив нічого, окрім чорнильної темряви та виру потоків дощу. З мого таланту бачити потвор було мало толку, якщо мені не допомагало хоч якесь світло. Та коли ми, важко хекаючи, знову видерлися на кряж і раптовий і тривалий спалах блискавки освітив округу, я обернувся — і побачив потвору. Вона була ще досить далеко від нас, але швидко видиралася пагорбом, допомагаючи собі м’язистими мацаками, які встромляла у багнюку, що робило її схожою на огидного павука.

— Вперед! — скрикнув я, і ми вчотирьох рвонули геть протилежним боком схилу, переважно ковзаючи на сідницях, аж поки нас не викинуло на пласку поверхню, де ми попідскакували і кинулися бігти.

І знову блискавка освітила все довкола. Потвора повільно, але вперто наздоганяла нас. З таким співвідношенням швидкостей ми не могли випередити її. Тож єдина наша надія була на обхідний маневр.

— Якщо воно нас спіймає, то всіх повбиває! — скрикнув я. — Але якщо ми розділимося, то йому доведеться робити вибір. Я поведу його довгим окружним шляхом і спробую заманити у болото, де воно заблукає. Ви ж негайно біжіть до контуру — і якомога швидше!

— Ти з глузду з’їхав! — гукнула у відповідь Емма. — Якщо кому й слід залишитися, то це буду я!

— Тільки не в такий дощ, — заперечив я. — Бо ти не зможеш побачити потвору взагалі.