Розділ десятий

— Ми й не думали тут нічого брати, — сказала Бронвін. — І взагалі — ми вже зібралися йти. Чесно!

— Ані руш! — скрикнув чоловік якимось безбарвним голосом. З-за променя, що кидав ліхтар, його обличчя було погано видно, але куртки, вдягнені одна на одну, відразу ж видали його. То був орнітолог.

— Пане, ми цілий день нічого не їли, — проскиглив Єнох голосом дванадцятирічної дитини. — Ми прийшли сюди дві-три рибинки взяти, присягаюся!

— Справді? — спитав чоловік. — Здається, ви знайшли свою рибину. Ану подивімось, яку саме. — І він поводив своїм ліхтарем туди сюди, немов розсуваючи нас його променем. — Ану відійдіть! — Ми відійшли, і чоловік освітив тіло Мартіна — страшну скривавлену руїну. — Ти диви, яка дивна рибина! І досі рухається! — мовив чоловік холоднокровним голосом. Промінь ліхтаря завмер на обличчі Мартіна. Його око підкотилося під лоба, а губи беззвучно ворушилися: життя, яке дав йому Єнох, повільно покидало його.

— Хто ви такий? — суворо спитала Бронвін.

— А це залежить від того, кого ви питаєте, — відказав чоловік, — до того ж, це не має майже ніякого значення порівняно з тим, що я знаю, хто ви такі. — Спрямовуючи промінь по черзі на кожного з нас, він заговорив так, наче зачитував з якогось таємного досьє: — Емма Блюм — здатна добувати вогонь, покинута в цирку батьками, коли їм не вдалося продати її власникам того самого цирку; Бронвін Брантлі, несамовита дівиця, здатна забрати чуже життя; не знала власної сили до тої ночі, коли скрутила в’язи своєму хтивому вітчиму, який чіплявся до неї. Єнох О’Коннор, воскреситель мертвих, народжений у родині власників похоронного бюро, котрі довго не могли второпати, чому ж це їхні клієнти вставали з домовини і йшли собі геть. — Після цього «орнітолог» спрямував промінь на мене. — І нарешті Джейкоб. Ну й компанію ти надибав собі останнім часом!

— Звідки ви знаєте моє ім’я?!

Незнайомець прокашлявся, а коли заговорив, то вже зовсім іншим голосом:

— Невже ти так швидко мене забув? — спитав він з акцентом мешканця Нової Англії. — Втім, я ж простий водій автобуса, тому ти мене й не пам’ятаєш.

Це здалося мені неможливим, але чомусь цей чоловік був як дві краплі води схожий на водія мого шкільного автобуса, пана Беррона. То був чоловік такий неприємний, такий лихий і своєю негнучкістю й нечутливістю такий схожий на робота, що в день випуску з восьмого класу ми пошкодили його фото в річному альбомі скріпками і залишили той спотворений портрет на сидінні його автобуса. Мені оце пригадалася його звична фраза, яку він промовляв, коли я виходив з автобуса, приїхавши після школи додому, та «орнітолог» сам її проспівав.

— Остання зупинка, Портмане-е-е!

— Це ви, пане Беррон? — спитав я, вагаючись і намагаючись роздивитися його обличчя у промені ліхтаря.

Чоловік засміявся, прокашлявся — і знову заговорив з іншим акцентом:

— Або він, або ваш двірник, — відповів він тягучою флоридською говіркою. — Молоді деревця слід підріза-а-ати. Тоді вони будуть гарні-і-ішими!

Голос був один в один як у нашого дворового робітника, котрий багато років підстригав наші кущі, газон та чистив басейн.

— Як вам це вдається? — спитав я. — Звідки ви знаєте тих людей?

— Знаю, бо я і є тими людьми, — відповів незнайомець, тепер уже безбарвним голосом. І зареготав, насолоджуючись моїм неприхованим страхом.

Я второпав. Чи бачив я коли-небудь очі пана Беррона? Жодного разу. Бо він завжди носив оті величезні, старомодні окуляри, що затуляли мало не все його обличчя. Двірник також вдягав сонцезахисні окуляри, та ще й крислатого капелюха. Чи придивлявся я коли-небудь уважно до них? І скільки ще ролей зіграв цей хамелеон у моєму житті?

— Що відбувається? — спитала Емма. — Хто цей чоловік?

— Стули пельку! — гаркнув «орнітолог». — До тебе ще дійде черга.