Розділ десятий

Я відчув, що порожняк здихає, що життя покидає його, бо хватка мацака на моїй щиколотці швидко слабнула. У мені теж відбулася зміна: поволі зникав панічний страх, що стискав мені груди й живіт. Нарешті істота заціпеніла і щезла з виду, над її головою зімкнулася рідка багнюка, і стрічка чорної крові на поверхні була єдиною ознакою колишньої присутності потвори на цьому острові.

Раптом я відчув, що болото засмоктує і мене разом із порожняком. Та чим більше я пручався і вертівся, тим більше воно, здавалося, бажало проковтнути мене. І мені подумалося: «Яка ж дивна це буде знахідка через, скажімо, тисячу років, коли нас удвох викопають з торфу!»

Гребучись руками мов веслами, я спробував видертися до твердішої поверхні, але загруз іще глибше. Здавалося, багно видиралося на мене, чіпляючись за руки, груди і стискуючись на шиї мов петля.

Я став волати про допомогу, і — о, диво — допомога не забарилася. Вона прийшла у вигляді, як мені спочатку здалося, світлячка, що мчав до мене над болотом. Потім я почув, як мене гукнула Емма, і гукнув у відповідь.

У воду біля мене впала гілка. Я вхопився за неї, і Емма потягла мене; коли ж я нарешті вибрався з болота, то так знесилився, що стояти не міг. Емма опустилася побіля мене, і я упав у її обійми.

«Я убив потвору, — подумав я. — Насправді убив». Досі увесь час я перебував у страху перед потворами, ніколи навіть не задумуючись, що здатен убивати їх!

Я відчув себе впевненим і дужим. Тепер я здатен себе захистити. Я знав, що ніколи не стану таким сильним, як мій дідо, але вже ніколи не буду переляканим слабаком — це однозначно. Бо я здатен убивати потвор.

І я мовив, смакуючи слова.

— Воно мертве. Я убив його.

Я розсміявся. Емма обняла мене, притиснувшись щокою до моєї щоки.

— Я знала, що ми пишатимемося тобою, — сказала вона.

Ми поцілувалися, і це було ніжно й приємно; краплі дощу скочувалися з наших носів і вже теплі потрапляли до розтулених губ. Невдовзі Емма відсахнулася і пошепки спитала:

— Ти й справді мав на увазі те, що сказав раніше?

— Так, я залишуся. Якщо пані Сапсан дозволить мені.

— Дозволить. Я про це потурбуюся.

— Перш ніж перейматися цим, маємо знайти мого психіатра і відібрати у нього пістолет.

— А й справді, — сказала Емма, і її обличчя стало серйозним. — Тоді не гаймо часу.

Залишивши дощ поза спинами, ми виринули серед ландшафту, де панували дим і гуркіт. Контур іще не переналадився, тому болото рясніло бомбовими воронками, у небі гуділи літаки, а на далеку шерегу дерев наступала стіна помаранчевого вогню. Я вже хотів запропонувати діждатися, поки сьогоднішній день не стане учорашнім, і спокійно добратися до будинку, коли все вгамується, як раптом відчув, що мене обхопили чиїсь дужі руки.

— Ви живі! — скрикнула Бронвін. З нею були Єнох та Г’ю. Мало не задушивши мене у своїх обіймах, Бронвін відсахнулася, потиснула мені руку і зміряла поглядом.

— Вибач, що я назвав тебе зрадником, — сказав Єнох. — Я радий, що ти не загинув.