Розділ десятий

— Я не дам тобі вчинити самогубство! — скрикнула Емма.

Часу на суперечки не було, тому Єнох та Бронвін побігли уперед, а ми з Еммою відхилилися зі стежки вбік, сподіваючись, що порожняк кинеться навздогін за нами. Саме так і сталося. Тепер він був так близько, що мені вже не потрібна була блискавка, щоби його побачити: самого неприємного холодку в животі було достатньо.

Ми бігли, тримаючись за руки і перечіпляючись через борозни та канави, що розпанахували поле, — збоку наші хаотичні маневри, мабуть, скидалися на якийсь божевільний скажений танець. Я похапливо озирався, шукаючи каменюку, щоби використати її як зброю, коли раптом з темряви перед нами виросла споруда — маленька похила халупа з розбитими шибками та з вибитими дверима, котру я, охоплений страхом, спочатку не розпізнав.

— Нам треба сховатися! — засапано кинув я.

«Будь ласка, Господи, зроби так, щоби ця тварюка виявилася дурною, — молився я, коли ми мчали до будиночку, — благаю, нехай їй забракне клепки у голові». Ми зробили великий гак, сподіваючись забігти до хижки непоміченими.

— Стривай! — скрикнула Емма, коли ми наближалися до нашої цілі ззаду. Вона витягнула зі свого макінтоша ряднину з-під овечого серця, вправно прив’язала до неї піднятий із землі камінь — і в неї вийшло щось схоже на пращу. Потім обхопила її долонями дочекалася, поки вона загорілася — і кинула далеко вбік. Праща гепнулася на болотисту поверхню, слабо жевріючи у темряві.

— Відволікальний маневр, — пояснила вона. Ми обернулися і забігли до халупи, довіривши свою безпеку непроглядній темряві, яка панувала всередині.

Прослизнувши у двері, які ледь трималися на завісах, ми мовби поринули в атмосферу, насичену запахом гною. Почувши, як огидно чвакають наші ноги, я збагнув, куди ми потрапили.

— Де ми? — прошепотіла Емма. Раптом почулося сопіння і дихання якихось тварин — і ми аж підскочили від несподіванки і страху. У споруді було повно овець, котрі знайшли тут пристанище від холодного нічного вітру й дощу — так само, як і ми. Коли наші очі призвичаїлися до темряви, ми побачили, як тьмяно поблискують очі овець, які перелякано витріщалися на нас; їх було там багато — десятки й десятки.

— Та це ж кошара, — прошепотіла Емма, обережно піднімаючи одну ногу.

— Про це не думай, — відповів я. — Швидше, нам треба відійти від дверей. — Я взяв її за руку, і ми проштовхнулися всередину хатинки у лабіринті овець, які сахалися від нашого дотику. Пройшовши вузьким коридором, ми опинилися у кімнаті з одним високим вікном та досить міцними на вигляд дверима, зачиненими на ніч, чого не можна було сказати про решту кімнат. Затиснуті у віддалений куток, ми присіли і почекали, прислухаючись, і сховалися за стіною знервованих овець.

Ми намагалися не вгрузати надто глибоко у гній, але марно. Повитріщавшись у темряву близько хвилини, я призвичаївся розрізняти в кімнаті декотрі обриси. В одному кутку стояли стосом ящики й коробки, а на стіні за нами висіли заіржавлені робочі інструменти. Побачивши щось схоже на гігантські ножиці, я підвівся, щоби зняти їх зі стіни.

— Хочеш зайнятися стрижкою овець? — поцікавилася Емма.

— Це все ж таки краще, аніж нічого.

Саме в ту мить, коли я знімав ножиці зі стіни, у вікні почувся шум. Вівці стривожено забекали, і крізь віконну раму без скла до кімнати поволі заповз довгий чорний мацак. Намагаючись рухатися якомога тихше, я опустився на підлогу. Емма затулила рота рукою, щоби притишити свій віддих.

А довгий язик нишпорив у кімнаті, мов перископ, принюхуючись до повітря всередині. На наше щастя, ми сховалися в одному з найсмердючіших приміщень на всьому острові. Напевне, запах овець забивав наш власний запах, бо за хвилину потвора, здавалося, припинила спроби і відійшла від вікна. Ми почули, як віддаляються її кроки.

Емма відвела руку від рота і тремтливо зітхнула.

— Здається, порожняк заковтнув наживку, — прошепотіла вона.

— Я хочу дещо сказати тобі, — мовив я. — Якщо нам вдасться вийти з цієї халепи живими, то я залишаюся.

Вона схопила мене за руку.