Розділ «КНИГА ТРЕТЯ Е — МС2, АБО ПАДІННЯ»

— Заходь, серже, — мовив коротун, залізаючи по бильцях нагору. — Я зайняв нижню для тебе, так, так. Мене звуть Чорниш, я отримав десять місяців за те, що послав молодшого лейтенанта…

Він завершив речення на запитальній ноті, яку Білл пропустив повз вуха. Підошви в нього горіли. Білл скинув пурпурові черевики і випростався на ліжку. Чорнишова голова вигулькнула над краєм верхньої койки, нагадуючи гризуна, що визирає з нори.

— До обіду ще далеко, ти не будеш заперечувати проти доббінбургера? Поряд із головою з’явилася рука й кинула Біллові яскравий пакет. Недовірливо розглянувши його, Білл розпечатав пластиковий мішечок. Повітря, що ввійшло всередину, з’єдналося з горючою підкладкою — бургер задимів і за три секунди був гарячий. Узявши булочку, Білл видавив кетчуп з іншого боку контейнера і підозріливе відкусив. Це було справжнє соковите кінське м’ясо.

— Ця стара кобилиця смакує зовсім непогано, — сказав Білл із набитим ротом. — Як тобі вдалося роздобути це в тюрмі? Чорниш усміхнувся і радісно підморгнув.

— Зв’язки. Мені приносять, варто лише попросити. Як, ти кажеш, тебе звати…?

— Білл. — Утамувавши голод, він подобрішав. — Рік і один день за сон на посту. Мене мали розстріляти за дезертирство, але я найняв чудового захисника. Бургер, теж чудовий, погано тільки, що немає чим його запити.

Чорниш видобув пляшечку з етикеткою “Мікстура від кашлю” й подав її Біллові.

— Спеціально приготовлена одним друзякою із медиків. Наполовину пшеничний спирт, наполовину ефір.

— У-ух! — мовив Білл, утираючи сльози, після того, як відпив півпляшечки. Він майже примирився із світом. — Гарно мати такого приятеля, як ти, Чорнишу.

— Можеш сказати це ще раз, — зрадів Чорниш. — Ніколи не завадить мати приятеля чи то в рейнджерах, чи в піхоті, або на флоті, будь-де. Спитай Чорниша, він знає. У тебе є м’язи, Білле?

Білл ліниво напружив м’язи Тембо.

— Оце мені подобається, — у захваті мовив Чорниш. — З твоїми м’язами і моїм розумом ми будемо чудово жити…

— У мене теж є розум!

— Розслабся! Дай йому відпустку, а я думатиму за двох. Я служив у багатьох арміях — їх більше, ніж днів, які ти прослужив у рейнджерах. Своє перше Пурпурове Серце я заслужив під командуванням Ганнібала, ось шрам, — він показав на біле півколо на зап’ястку. — Та я вгадав, що він програє війну, і переметнувся до хлопців Ромула і Рема, поки ще був час. З того часу я багато чого навчився і завжди падав на ноги. Я бачив, звідки вітер дме, і з’їв трохи прального мила, тож у мене випала пряма кишка у ранок Ватерлоо, і мушу тобі сказати — я нічого не втратив. Я передбачив, що те ж саме може статися на Соммі — чи Іпрі? — зараз я вже призабув давні назви, тож пожував сигарету і сунув собі під пахву: нагнавши температуру, я пропустив і цю виставу. Я завжди казав, що ситуацію треба вміти оцінити.

— Я ніколи не чув про ці битви. Війна проти чінгерів?

— Ні, раніше, набагато раніше. Це давні, прадавні війни.

— Тоді ти, певно, дуже старий, Чорнишу? А ти не виглядаєш таким старим.

— Я дуже старий, але я не кажу про це людям, бо вони тільки глузують з мене. Та я пам’ятаю, як будували піраміди, пам’ятаю ту паршиву юшку, якою годували в ассірійській армії, і те, як ми перемогли ватагу Вуга, коли вони хотіли захопити нашу печеру — ми скидали на них брили.

— Для мене це суцільна маячня, — розслаблено промовив Білл, висмоктуючи вміст пляшечки.

— Атож, усі так кажуть, тому я більше й не розповідаю про давні часи. Мені не вірять, коли я показую свій талісман. — Він видобув маленький білий трикутник із зазубреним краєм. — Зуб птеродактиля. Я його сам вибив каменем із пращі, яку щойно винайшов…