Розділ «КНИГА ПЕРША»

Проектоване зображення змінилося, хмари зблизилися, а з невеличкого гучномовця запищав божественний хор у супроводі барабанів. Тепер постаті було ясно видно: усі темношкірі, в білих хламидах, на спинах великі чорні крила. Вони усміхалися й махали один одному руками, коли їхні хмари пролітали одна повз одну, при цьому вони енергійно наспівували і били у маленькі тамтами. То було чудове видовище, і Біллові очі зволожилися.

— Струнко!

Гавкітливий голос посилився луною від стін коридора, і піхотинці розправили плечі, клацнули підборами і втупилися перед себе. Божественний хор замовк, і Тембо сунув проектор собі в кишеню.

— Вільно, — наказав першого класу Сплін, і вони побачили його, а за ним двох озброєних поліцейських — особистих охоронців офіцера.

Білл знав, що то офіцер, бо в них був курс по упізнаванню офіцерів, а крім того, на стіні вбиральні висів плакат “Знай своїх офіцерів”, і він мав нагоду ознайомитися з ним під час епідемії дизентерії. Нижня щелепа в нього відвалилася, коли офіцер пройшов так близько, що його можна було торкнути, а тоді зупинився перед Тембо.

— Запобіжниковий шостого класу Тембо, у мене для вас добра новина. Через два тижні закінчується ваш семирічний контракт, і, оскільки у вас бездоганний послужний список, капітан першого рангу Зекіяль вирішив видати вам подвійну, порівняно із звичайною, грошову винагороду, проводити вас із почестями і оркестром, а також забезпечити вас безкоштовним польотом до Землі.

Тембо, розчулений, але непохитний, поглянув згори на миршавого лейтенанта з пожованими білявими вусами, який стояв перед ним.

— Це неможливо, сер.

— Неможливо?! — скрикнув лейтенант і хитнувся взад-вперед на високих підборах своїх черевиків. — Хто ти такий, щоб казати мені, що це неможливо.

— Не я, сер, — відповів якнайспокійніше Тембо. — Стаття 13-9А, параграф 45, сторінка 8923, том 43 Військового Кодексу. Жодна людина або офіцер не може отримати звільнення з судна, поста, бази, табора, корабля, дозору чи трудового табору під час надзвичайного стану, окрім того випадку, коли йому винесли смертний вирок.

— Ви що, корабельний юрист, Тембо?

— Ні, сер. Я вірний присязі солдат, сер. Я лише хочу виконати свій обов’язок, сер.

— У вас є щось напрочуд дивне, Тембо. Я читав у вашій особистій справі про те, що ви пішли на службу добровільно, зез застосування наркотиків чи гіпнозу. А тепер ви відмовляєтесь від звільнення. Це погано, Тембо, дуже погано. Створює вам лиху справу. Викликає до вас підозру. Робить вас схожим на шпигуна чи щось у цьому роді.

— Я вірний солдат імператора, сер, а не шпигун.

— Ви не шпигун, Тембо, ми дуже уважно вивчили це питання. Але чому ви служите, Тембо?

— Щоб бути вірним солдатом імператора, сер, і щоб зробити все можливе для розповсюдження вчення. Ви врятувалися, сер?

— Притримай свого язика, солдате, або я піддам тебе під трибунал! Так, ми знаємо цю історію, превелебний, але не віримо їй. Ти надзвичайно хитрий, та ми однаково дізнаємось… — І пішов геть, бурмочучи сам до себе, а вони стояли струнко, аж поки він зник. Інші піхотинці з подивом поглядали на Тембо і почувалися ніяково. Білл з Трудягою рушили до своєї каюти.

— Відмовився від звільнення!… — зачудовано промурмотів Білл.

— Дивно, — мовив Трудяга. — Може, вій несповна розуму? Не бачу іншого пояснення. Ніхто не може бути настільки божевільним. Цікаво, що там? — і він показав на двері з написом великими літерами: “Стороннім вхід заборонено”.

— Звідки я знаю. Може, склад харчів?