Розділ «Речі, які вони залишили по собі»

Отже, мені навіть не треба було шукати підходи до теми. Ми ще навіть не дійшли до ресторану, як я почав.

— Я міг бути там, — промовив я. — Я мусив там бути. Я там працював. У страховій компанії на сто десятому поверсі.

Вона заціпеніла на хіднику, дивлячись на мене широко розкритими очима.

Мабуть, людям, які поспішали повз нас, ми здавалися закоханою парою.

— Ні, цього не може бути, Скотте!

— Авжеж, зі мною було саме так, — сказав я. І нарешті бодай комусь розповів, як прокинувся вранці одинадцятого вересня, готовий прожити цей день точнісінько так, як будь-який свій робочий день, від чашки чорної кави під час гоління до чашки какао під підсумковий випуск теленовин на тринадцятому каналі опівночі. День, як будь-який інший день, ось що я собі уявляв. Гадаю, американці вважають це своїм законним правом. Ага, знаєте що? Припустімо, якийсь літак! Він врізається в стіну хмарочоса! Ха-ха, ідіотський жарт, півсвіту дико регоче!

Я розповів їй, як визирнув у вікно о сьомій ранку і побачив небо без жодної хмарки, таку глибоку синяву, крізь яку, здається, ось-ось побачиш зірки. Тоді розповів про голос. Гадаю, всі ми чуємо різні голоси у себе в голові, ми до них звикаємо. Коли мені було шістнадцять, один з таких голосів мені нашептав, як було б класно подрочити в трусики моєї сестри. Зважай, у неї їх, либонь, тисячі, тож вона напевне не помітить зникнення одних трусиків, — порадив той голос (саме про цю мою підліткову пригоду я Полі Робсон не розповів). Цей голос я назвав би голосом абсолютної безвідповідальності, тієї фамільярності, що знана як Містер, Шо Капець.

— Містер, Шо Капець? — непевно перепитала Пола.

— На честь Джеймса Брауна, короля музики соул.

— Вам краще знати.

Містер, Шо Капець все рідше й рідше промовляв до мене, особливо після того, як я кинув пити, але того дня він виринув з напівзабуття рівно на стільки часу, щоби промовити якихось кілька слів, що змінили моє життя. Та де там, вони врятували мені життя.

Перші вісім (це я сиджу на краєчку ліжка): Капець, подзвони, що ти захворів, та й поготів! Наступні шість (це я неквапом бреду до ванни, чухаючи собі сідницю): Капець, проведеш день у Центральному парку! Ніякого передчуття не було. Говорив якраз Містер, Шо Капець, а ніякий не голос Господа. Коротше кажучи, усього лише різновид мого власного голосу (як і всі ті голоси) намовляв мене прогуляти роботу. Та розслабся ти, заради Бога, зроби собі красиво! Наскільки пригадую, востаннє я чув цю версію свого голосу, коли він намовляв мене до участі у конкурсі караоке в одному барі на Амстердам-авеню: Капець, та заспівай же ти, дурню, з Нилом Даймондом — вилазь на сцену і покажи себе у всій красі!

— Мені здається, я розумію, що ви маєте на увазі, — сказала вона, ледь посміхнувшись.

— Справді?

— Ну… я одного разу зняла з себе маєчку в барі на Кі Весті і виграла десять доларів за танець під «Ханкі-Тонк Жінок». — Вона зашарілась. — Едвард про це не знає, і, якщо ви йому колись розповісте, мені доведеться встромити вам у око одну з його шпильок для краваток.

— Капець, що за крута ви дівчина, — проголосив я, і її усмішка перетворилася з непевної на доволі замріяну. Й одразу вона помолодшала лицем. Я подумав, що варто продовжувати в тому ж напрямку.

Ми зайшли до «Доналда». На дверях там був намальований стандартний індик, стандартні пілігрими на кахлях на стіні понад грилем.

— Я послухався Містера, Шо Капець, і тому тут, — пояснив їй я. — Але деякі інші речі також опинилися тут, і я не знаю, що мені з ними робити. Це речі, яких я, здається, не в змозі позбутися. Саме про них я й хотів з вами поговорити.

— Дозвольте вам нагадати знову, що я не психотерапевт, — промовила вона, явно почуваючись незручно. Усмішка зникла. — У мене диплом з німецької, а друга спеціальність — європейська історія.

Вам з чоловіком, напевне, є багато про що балакати, — подумалось мені. А вголос я промовив, що просто мусив поговорити, не обов’язково саме з нею, а будь з ким.