Розділ «Речі, які вони залишили по собі»

Мені хотілося, щоб і зараз так сталося. Хотілося, щоб оприявнилось дзеркало, грамофон, хай навіть якийсь автор бридкого розиграшу (може, хтось, хто знає, чому мене не було в офісі того дня у вересні). Але я розумів, що так не станеться. Подушка-пердушка завітала до мене в гості, реальна. Я міг помацати пряжки на керамічних черевичках Аліси, провести пальцем уздовж проділу в її жовтому керамічному волоссі. Я міг прочитати дату на сталевому пенні у кубику з прозорого акрилового скла, у Брюс Мейсон, він же Людина-Мушля або Володар Мух, взяв якось свою велику рожеву раковину на галасливий пікнік, що його наша компанія котрогось липня була влаштувала на Джонс Біч, і дудів у неї, скликаючи народ до веселого ланчу з хот-догами і гамбургерами. Потім він намагався показати, як це робиться, Фреді Лондсу. Найбільше, на що спромігся Фреді, — це слабеньке крякання, немов… ну, так, немов з подушки-пердушки Джимі Іглтона. Знову й знову по колу. Кінець кінцем кожний асоціативний ланцюжок стає намистом.

Наприкінці вересня у мене немов спалахнуло у мозку, з’явилася така проста ідея, що аж не віриться, чому не додумався до цього раніше. Чому я тримаю в себе цей непотріб? Чому б мені просто не здихатися його? Ці речі мені ніхто не передавав на збереження, люди, яким вони належали, не прийдуть колись, пізніше, щоб вимагати їх повернення. Останній раз, коли я бачив обличчя Кліва Фаррела, воно дивилося на мене з оголошення, а останні з них познімали перед 1 листопада 2001-го. Загальна (хоча й не виголошувана) думка була така, що ці саморобні плакати відлякують туристів, які почали потроху сповзатися до Міста Розваг. Те, що трапилось, — жахливо, погоджувалися більшість нью-йоркців, але Америка залишилася на своєму місці, а Метью Бродеріку ще грати й грати у «Продюсерах».

Того вечора я накупив китайської їжі за пару кварталів від мого дому в закладі, що мені подобається. Мав намір повечеряти, як звичайно, під Чака Скарборо, який розповідатиме мені про події у світі. І якраз вмикав телевізор, коли трапилося це просвітлення. Мені ніхто не віддавав їх на збереження, ці небажані сувеніри з останнього спокійного дня, вони також не є речовими доказами. Злочин був, це так — ніхто не заперечуватиме, — але його виконавці мертві, а ті, хто їх наставив на цю скажену путь, поховалися. Колись, у майбутньому, може бути суд, але Скотта Стейлі ніхто не викличе давати свідчення і до подушки-пердушки Джимі Іглтона не причеплять бірку «Речовий доказ першого ступеня».

Я полишив на кухонному столі засмажену за рецептом генерала Цо, недорозпаковану з фольги курку, вхопив з полиці над моєю рідко використовуваною пральною машиною пакет для білизни, повкидав до нього ті речі (дивуючись, які ж вони легесенькі — і чому я так довго чекав, щоб вчинити з ними таку просту дію?) і поїхав донизу ліфтом, поставивши пакет у себе між ногами. Пішов на ріг 75-ї вулиці і Парк-авеню, озирнувся навсібіч, щоб упевнитися, що ніхто за мною не стежить (бозна, чому я так скрадався, але чомусь я діяв саме так), і висипав мотлох туди, де йому належало бути. Йдучи додому, я тільки раз кинув погляд через плече. Зі сміттєвого контейнера звабливо стримів кінець бейсбольного кия. Я не мав жодного сумніву: хтось побачить і забере собі. Либонь, ще до того, як Чак Скарборо поступиться місцем Джонові Сігентолеру, чи хто там з них буде сьогодні заступати Тома Броко.

По дорозі додому я зайшов до «Фан Чоя» замовити собі свіжезасмажену курку «Генерал Цо».

— А та була несмачна? — спитала мене касирка Роз Мінг. Трохи ображено спитала. — Ви поясніть, що не так.

— Ні, курка була гарна, — відповів я. — Просто сьогодні мені захотілося дві.

Вона розреготалася так, ніби почула найсмішніший жарт у своєму житті, і я теж засміявся. Щиро. Тим сміхом, що так гарно ллється після почуття непевності. Не пригадую, коли я в останній раз так сміявся, так голосно, так природно. Точно, що жодного разу після того, як страхова компанія «Лайт & Белл» обвалилася на Західну вулицю.

Я піднявся ліфтом на свій поверх і подолав дванадцять сходинок до квартири 4-Б. Почувався я так, як, мабуть, почуваються серйозно хворі люди, коли, прокинувшись уранці, прислухаються при світлі білого дня до свого стану і розуміють, що гарячка вже минулася. Затиснувши пакет під лівою пахвою (незручний маневр, але наразі дієвий), я відімкнув двері ключем. І ввімкнув світло. На столі, де я складаю рахунки, що їх треба сплатити, квитанції і нагадування з бібліотеки про прострочення термінів повернення книжок, лежали комічні окуляри Соні Д’Аміко, ті самі, в червоній оправі, з лінзами у формі сердечок, як у Лоліти. Окуляри Соні Д’Аміко, яка, за словами Воррена Андерсона (єдиного окрім мене працівника головного офісу «Лайт & Белл», хто залишився живий), вистрибнула зі сто десятого поверху палаючого будинку.

Він запевняв, що бачив фотографію, де було знято її в падінні, Соня манірно притримує надолок спідниці, щоб не задерлася, не оголила їй стегна, волосся стирчить угору проти синяви й диму неба того дня, носки її туфель націлені просто вниз. Описана ним картина нагадала мені поему Джеймса Дікі «Падіння» про стюардесу, котра намагається націлити падаючий камінь свого тіла у воду, ніби випірне усміхнена, струсне волоссям, розсипаючи навкруг сяйливі краплі, і попросить подати їй кока-коли.

— Я блював, — повідомив мені Воррен того вечора у «Камені Бларні». — Бодай мені ніколи більше не побачити такої фотографії, Скотте, але я знаю, що не забуду її ніколи. Там добре було видно її обличчя, і, я гадаю, вона вірила, що якось… авжеж, що якимсь чином все з нею буде добре.

Дорослим я ніколи не кричав з жаху, але тут ледь не заверещав, перевівши погляд з Сониних окулярів на РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ Кліва Фаррела, той знову спокійно тулився у кутку поряд із дверима до моєї вітальні. Краєм свідомості я пам’ятав, що двері на площадку прочинені й обоє моїх сусідів по поверху почують, якщо я заверещу. Атож. Тоді, як говориться у примовці, мені доведеться давати пояснень.

Я затиснув собі рота рукою. Пакет гепнувся на дерев’яну підлогу передпокою і тріснув, звідти вивалилася курка «Генерал Цо». Я не міг примусити себе подивитилася на те місиво. Темні шматки тушкованого м’яса могли бути чим завгодно.

Я впав на єдиний стілець, що стояв у мене в передпокої, і заховав лице в долонях. Я не заверещав, і я не плакав, а через деякий час віднайшов у собі сили, щоб прибрати те місиво. Мозок намагався повернути мене до думок про речі, що обігнали мене, стартувавши від рогу 75-ї та Парк-авеню, але я був проти. Кожного разу, як він тягнув мене в тому напрямку, я смикав за повідець і знову спрямовував деінде.

Тієї ночі, лежачи в ліжку, я прислухався до розмов. Спершу (притишеними голосами) говорили речі, а потім люди, котрим вони належали, відповідали їм (трохи голосніше). Іноді вони балакали про пікнік на Джонс Біч — кокосовий запах лосьйону для засмаги, і з бум-боксу Міши Бжизинські Лубега знову і знову співає «Мамбо №5». Або вони говорили про фризбі, що літають у небі, у той час як по землі за ними ганяються собаки. Іноді вони обмінювалися думками про дітей, що вовтузилися у сирому піску, у трусиках з намоклими сідничками. Їхні матері, в замовлених по каталогу «Лендз Енд» купальниках, прогулювалися неподалік, з намазаними білою пінкою носами. Скільки з тих дітей втратили пильну маму чи вправного у киданні фризбі тата? Господи, мені аж ніяк не хотілося розв’язувати цієї математичної задачі. Але голоси, що звучали в моїй квартирі, вони хотіли. Вони повторювали це знову і знову.

Я згадував, як Брюс Мейсон продудів у свою мушлю і оголосив себе Володарем Мух. Я згадував, як Морін Геннон одного разу сказала мені (не на Джонс Біч, не тоді була ця розмова), що перший психоделічний роман — «Аліса в Країні Див». Джимі Іглтон якось на обідній перерві розповів мені, що в його сина разом з заїкуватістю ще й діагноз «нездатність до навчання» (отак маєш два по ціні одного) і йому потрібен репетитор з математики, а іншому синові — з французької мови, якщо цей хоче врешті-решт хоч колись закінчити школу. «Поки він ще має право на пільгові підручники від Американської асоціації пенсіонерів», — так пояснив мені тоді Джимі. Щоки в нього у косих променях сонця виглядали блідими, не дуже гарно виголеними, наче того ранку він скористався затупленим лезом.

Я вже поринав у сон, але від останнього спогаду миттєво очуняв, бо зрозумів, що ця розмова мусила відбуватися незадовго перед одинадцятим вересня. Либонь, за кілька днів. Можливо, навіть у попередню п’ятницю, а тоді виходить, що це я востаннє бачив Джимі живим. А його пацан, той, що заїка і нездатний до навчання, чи його ім’я, бува, не Джеремі, як у Джеремі Айронса? Напевне, що ні, напевне, це мій мозок (іноді він вхопить банана) грається, але все одно це дуже близько. Їй-Богу. Мабуть, Джейсон. Або Джастін. Передсвітанкові години — час перебільшень, тож я, пам’ятаю, думав тоді: якщо виявиться, що його сина дійсно звуть Джеремі, я напевне збожеволію. Соломина, що зламала хребет верблюду, бейбі.

Близько третьої ранку я згадав, хто був хазяїном прозорого кубика зі сталевим пенні, — Роланд Ейблсон з відділу страхових покриттів. Він називав цю річ «мій пенсійний фонд». Це саме Роланд мав звичку проказувати оте: «Люсі, тобі доведеться давати пояснень». Одного осіннього вечора у 2001-му я бачив його вдову у шестигодинних новинах. Одного разу ми з нею погомоніли на якомусь із наших корпоративних пікніків (цілком можливо, що саме на Джонс Біч), і я подумав тоді, яка вона гарненька, але вдовування рафінувало ту колишню миловидність, збивши її у сувору красу. В програмі новин вона жодного разу не назвала свого чоловіка «загиблим». Вона весь час згадувала його як «зниклого безвісти». І якби він вижив — десь знічев’я знайшовся, — йому б таки довелося давати пояснень. Будьте певні. Звісно, і їй теж. Жінка, яка в результаті масового вбивства перетворилася з гарненької на красуню, безперечно мусить давати пояснень.

Я лежав у ліжку, згадуючи про різну всячину — як накочувався прибій на Джонс Біч, як у небі літали фризбі, — і наповнювався гіркою печаллю, що врешті-решт пролилася слізьми. Та, мушу визнати, це був не зайвий досвід. Тієї ночі я дійшов розуміння, що речі — хай навіть крихітні, як той пенні у прозорому кубику, — можуть важчати протягом часу. І тому, що їхня вага більшає в умі, для цього явища не існує математичних формул, на кшталт тих, що їх можна знайти у «Синіх книгах» страхових компаній. Де страхування життя підвищується на У, якщо ви палите, і страховий захист врожаю підвищується на X, якщо ваша ферма знаходиться в зоні торнадо.

Розумієте, про що я кажу? Це вага розуму.