Розділ «Речі, які вони залишили по собі»

— Тоня Грегсон.

Вона ніби перебувала в трансі. Але щось таке блищало в її очах, щось таке жахливе, що я ледь витримував у них дивитися. Тим не менш я відклав ім’я на поличку в своїй пам’яті: Тоня Грегсон, Ровей. А відтак, мов хтось під час інвентаризації: один прозорий кубик з пенні всередині.

— Він намагався сховатися під стіл, ви про це знали? Ні, я бачу, що ні. В нього зайнялося волосся, і він заплакав. Бо в ту мить зрозумів, що ніколи в нього не буде катамарана і ніколи більше не стригти йому своєї галявини.

Вона торкнулася рукою моєї щоки, таким інтимним жестом, що це могло б шокувати, якби та її рука не була такою крижаною.

— Під кінець він готовий був віддати все, що мав, до останнього цента, і всі свої акції, які беріг, за те, щоби хоч раз покосити галявину. Ви вірите в це?

— Так.

— Там усі кричали, він відчував запах реактивного палива, і він розумів, що надійшов час його смерті. Ви це розумієте? Ви розумієте увесь цей жах?

Я кивнув. Я не міг говорити. Хоч би мені до скроні приставили пістолет, я все одно не зміг би промовити жодного слова.

— Політики теревенять про меморіал, і звитяжність, і про війну проти тероризму, але палаюче волосся — це апокаліптично. — Вона вишкірилася в невимовній посмішці. За мить продовжила: — Він намагався заповзти під свій стіл з палаючим волоссям. Там, під столом, лежала та пластикова річ, як вона називається…

— Мат…

— Так, мат, пластмасовий мат, і він поклав на нього руки і відчував його рифлі і запах свого палаючого волосся. Ви це розумієте?

Я кивнув. І тут почав плакати. Ми ж говорили про Роланда Ейблсона, хлопця, з яким я працював. Він робив у відділі покриттів, я не дуже близько був з ним був знайомий. Привіт-привіт, от і все, звідки мені було знати, що в нього є дитина в Ровеї? А якби я не прогуляв того дня, моє волосся також згоріло би. Раніше я ніколи насправді цього не розумів.

— Я не бажаю вас більше ніколи бачити, — сказала вона. І знову вишкірилася жахливою усмішкою, але тепер і вона плакала. — Мене не хвилюють ваші проблеми. Мені начхати на все те лайно, яке ви знайшли. Ми з вами квити. Відтепер дайте мені спокій. — Вона вже було одвернулася, але затрималася і обернулася до мене знов. Сказала: — Вони зробили це в ім’я Бога. Але Бога немає. Якби десь був Бог, містере Стейлі, він вразив би усіх тих вісімнадцятеро на смерть просто там, у їхніх кріслах в аеропорту, з їхніми квитками на посадку в руках, але ніякий Бог цього не зробив. Пасажирів викликали на посадку, і ті виродки таки встали й пішли на посадку.

Я дивився, як вона йде до ліфта. З дуже прямою спиною.

З волоссям, яке стирчало врізнобіч, від чого вона здавалася дівчинкою з комікса в недільній газеті. Вона не бажала мене більше бачити, і я її не винуватив. Я зачинив двері й подивився на сталевого Ейба Лінкольна у прозорому кубику. Дивився на нього доволі довго. Я думав, як би тхнула його борода, якби Уліс Грант встромив у неї свою незмінну сигару. Неприємний запах гару. По телевізору хтось саме казав, що у «Сліпі’з» черги на розпродаж матраців. Після цього Лен Берман почав розповідати про «Джетс».

Тієї ночі прокинувся о другій ранку і слухав шепіт голосів. У мене не було ні сновидінь, ні просто видінь про тих людей, яким належали ці речі, я не бачив нікого з палаючим волоссям, нікого, хто б вистрибував з вікон, рятуючись від горючого реактивного палива, та й хіба я мусив? Я знав, ким вони були, і речі, які вони залишили по собі, залишені були для мене. Неслушно було віддавати прозорий кубик Полі Робсон, проте тільки тому, що вона була неслушною особистістю.

До речі, один з голосів належав саме Полі. «Ви можете почати віддавати речі, — повідомив він. І ще сказав: Гадаю, все залежить від впертості вашої підсвідомості».

Якийсь час я просто лежав, а потім зміг знову заснути. Мені приснилося, ніби я у Сентрал-Парку, годую качок, аж раптом зненацька якийсь гуркіт, мов надзвуковий удар, і небо заволокло димом. У моєму сні дим тхнув горілим волоссям.

Я думав про Тоню Грегсон у Ровеї — Тоню та її дитину, в якої можуть бути очі Роланда Ейблсона, а може, й не його, — і вирішив, що мушу з нею ще почекати. Я вирішив почати з вдови Брюса Мейсона.

Потягом я доїхав до Доббс Феррі і викликав зі станції таксі. Таксист підвіз мене до житлового будинку на одній з вуличок Кейп Коду. Я дав йому якісь гроші, попросив зачекати — я не затримаюсь довго — і подзвонив у двері. Під пахвою я тримав коробку. На вигляд як коробка з тортом.