Розділ «Речі, які вони залишили по собі»

Наступного ранку я зібрав усі ті речі і знайшов ще одну, сьому, під диваном. Хлопець, що сидів у сусідній з моєю комірці, Міша Бжизинські, тримав у себе на столі пару лялечок — Панча і Джуді. У себе під диваном я надибав Панча. Джуді ніде не знаходилася, але з мене доволі було й самого Панча. Оті його чорні оченята, що тупилися на мене з облудного заячого писку, від них у мене серце йойкнуло і стало моторошно на душі. Я виловив ляльку з-під дивану, і, поки тягнув, вона залишала по собі огидливу смугу пилу. Річ, що залишає по собі матеріальний слід, — це реальна річ, річ, яка має вагу. Тут питань нема.

Я поклав Панча й усі інші речі до комірчини навпроти моєї кухоньки, і так вони там і залишалися. Спершу я не був цього певен, але ні, вони там так і лежали.

Мати якось мені казала: якщо чоловік, підтираючи собі гузно, побачить на папірці кров, він на це відреагує тим, що цілий місяць, сподіваючись на краще, сратиме у темряві. Цим прикладом вона ілюструвала свою переконаність у тому, що засадничим у чоловічій філософії є ідея: «Якщо це ігнорувати, можливо, воно зникне».

Я ігнорував знайдені у квартирі речі, сподіваючись на краще, і мені таки потроху кращало. Я рідко став чути голоси, що шепотіли у комірчині (хіба що посеред ночі), але все частіше намагався займатися своєю дослідницькою роботою десь поза власним домом. У середині листопада вдень я більшість часу просиджував у нью-йоркській публічній бібліотеці. Певен, що тамтешні леви звикли бачити мене з моїм PowerBook’ом.

Тоді, перед самим Днем подяки, виходячи якось із дому, я зіткнувся з Полою Робсон, вірною дружиною свого чоловіка, яку колись врятував, натиснувши клавішу «корекція» на її кондиціонері.

Абсолютно не думаючи наперед — якби мав час на міркування, я, певен, не промовив би й слова, — я спитав, чи можу пригостити її ланчем і дещо з нею обговорити.

— Справа в тому, — сказав я, — що я маю проблему. Можливо, вам пощастить натиснути мою клавішу «корекція»?

Ми стояли у вестибюлі. У кутку сидів консьєрж Педро, читав «Пост» (і прислухався до кожного слова, не маю в цьому сумнівів — для Педро мешканці його будинку були акторами найцікавішої у світі щоденної вистави). Вона відреагувала на мої слова приємною й водночас нервовою усмішкою.

— Я пам’ятаю, що в боргу перед вами, — промовила вона. — Але ви ж знаєте, я заміжня?

— Так, — відповів я, не нагадуючи їй про те, як вона при знайомстві подала мені ліву руку, тож я не міг не помітити її обручки.

Вона кивнула.

— Авжеж, ви могли бачити нас удвох, принаймні інколи, хоча він був якраз у Європі, коли в мене трапилися ті неприємності з кондиціонером, і зараз він у Європі. Його звати Едвард. Останні два роки він буває у Європі частіше, ніж тут, і хоча мені це й не подобається, тим не менш я офіційно заміжня жінка. — Відтак, ніби щось пригадавши, вона додала: — Едвард працює в імпорт-експортному бізнесі.

А я працював у страховому, але одного дня наша компанія згоріла, — мало не промовив я.

Та спромігся на більш притомне.

— Я запрошую вас не заради флірту, місіс Робсон.

І не заради того, щоб почати звертатися один до одного на ім’я, та чи не помітив я миттєвого проблиску розчарування в її очах? Господи, здається, так. Але цей аргумент її, принаймні, переконав. Я все ще безпечний.

Вона уперла руки в боки і подивилася на мене з удаваним роздратуванням. А може, й не з удаваним.

— Так чого ж вам тоді треба?

— Просто з кимось побалакати. Я намагався знайти собі психотерапевта, але вони всі… зайняті.

— Геть усі?