17 липня 2007
Я зробив собі вихідний і вирушив до Моттона. Увесь час про це думав, отже, не знайшлося причини, щоб не поїхати. Я «справляв дрижаки», як сказала б наша матір. Якщо я збираюся писати книгу про випадок N., цього «справляння дрижаків» мені треба позбутися. Жодних виправдань. Користуючись знанням пам’ятних з дитинства місць — Бейл Роуд Брідж (який ми з Шейлою, не пригадаю нині вже, з яких причин, чомусь назвали Мостом Невдах), Бой Гілл і, авжеж, цвинтар «Безтурботні пагорбки», — я гадав, що без проблем знайду ґрунтову дорогу N., і знайшов. Які могли бути проблеми, якщо вона виявилася єдиною ґрунтівкою, поперек якої висів ланцюг з написом ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ?
Я припаркувався біля цвинтаря, як переді мною робив N. Хоча довкола стояв літній ясний і гарячий полудень, до мене долітали голоси лише кількох пташок, та й ті цвірінькали доволі далеко звідси. По дорозі №117 не виявилося жодної легкової машини, тільки один лісовоз промчав зі швидкістю понад 70 миль, обдавши мене гарячим маслянистим вихлопом так, що аж волосся мені здуло з лоба. А потім я залишився сам. Згадав про свої хлоп’ячі походи через Бейл Роуд Брідж з маленькою вудкою «Зебко»[60], покладеною на плече, мов солдатський карабін. Тоді ніколи не бувало мені страшно, і я переконував себе, що й сьогодні не боятимусь нічого.
Але вже було страшнувато. Нічого ірраціонального я в цьому не вбачав. Мало приємного у відстеженні глибинних витоків ментальної хвороби пацієнта.
Я стояв перед ланцюгом, питаючи сам себе, чи дійсно воно мені потрібно — чи бажаю я порушити заборону, вдертися не просто на територію, яка мені не належить, а в царину обсесивно-компульсивних фантазій, котрі, безсумнівно, й допровадили до загибелі їх колишнього власника. (Або ж — так буде коректніше — того, ким вони володіли.) Вибір не виглядав таким однозначним, яким він мені здавався ще того ж ранку, коли я натягував на себе джинси і взував свої старі руді туристські черевики. Вранці усе здавалося простим: «Поїдь і порівняй реальність із фантазіями N. або покинь і думати про статтю (чи то про книгу)». Але що таке реальність? Хто я такий, щоб наполягати, ніби сприйняття світу органами чуттів доктора Б. більш «реальне» за те ж сприйняття покійним бухгалтером N.?
Відповідь на це запитання здавалася достатньо ясною: док Б. не вчворив самогубства, він не рахує, не торкається й не розміщує речей, він людина, яка вважає, що цифри, хоч парні, хоч непарні, є просто цифрами. Доктор Б. у злагоді зі світом. Натомість бухгалтер N. не був у злагоді. Таким чином, сприйняття реальності доктором Б. раціональніше за сприйняття бухгалтера N.
Проте, опинившись там, відчувши тиху потужність тієї місцини (навіть на початку цієї дороги, ще перед ланцюгом), я зрозумів, що вибір у мене надзвичайно простий: піднятися ґрунтівкою до Акерманового поля або розвернутися й піти по асфальту до моєї машини. І поїхати звідси геть. Забути про можливу книгу, забути про ще більш можливу статтю. Забути про N. і займатися своїм власним життям.
Проте. Проте...
Від’їхати геть може означати (я кажу тільки може), що в глибині душі, на якомусь рівні підсвідомості, де завжди живуть усі ті древні забобони (пліч-о-пліч із нав’язливими маніями), я сприйняв віру N. у те, що Акерманове поле — це тонке місце, захищене лише колом з каменів, і якщо я там з’явлюся, то можу знов активувати якісь жахливі процеси, якусь жахливу битву, якій, як вважав сам N., він покладе край власним самогубством (принаймні тимчасово). Це буде означати, що я сприйняв (там само, в глибині мене, де всі ми залишаємося однаковими, як ті мурашки, що вовтузяться у своєму підземному кишлі) ідею, ніби сам стану його наступним наглядачем. Що мене обрано.
І якщо я погоджуся з цією ідеєю…
— Моє життя невідворотно зміниться. — Це я промовив уголос. — Я ніколи не зможу дивитися на світ колишніми очима.
Відтак справа одразу набула серйозності. Іноді заносить, хіба ні? У такі місцини, де вибір перестає бути простим, а наслідки вибору неправильного варіанту стають серйозними. Ймовірно, загрозливими як не для життя, то для психіки.
Або… а якщо це ніякий не вибір? Якщо все це лише закамуфльовано під вибір?
Я відкинув цю думку і протиснувся повз один з кілків, на які було напнуто ланцюг. Мене називали ворожбитом і пацієнти, і мої (хочеться вірити, жартома) колеги, але я не мав бажання розглядати себе під цим кутом, дивитися в дзеркало під час гоління й думати: ось чоловік, що в критичний момент дослухався не до власного розуму, а підпав під вплив нав’язливих ідей свого покійного пацієнта.
Тут поперек дороги не лежали повалені дерева, але ближче до підніжжя пагорба я побачив кілька стовбурів — переважно то були берези й сосни — у рівчаку. Мабуть, вони попадали цього року і їх відтягли вбік, або минулого року, або позаминулого. Мені важко було про це судити. Я не розуміюся на лісозаготівлі.
Я почав підніматися і побачив, що ліс обабіч дороги рідшає, відкриваючи переді мною широкий простір гарячого літнього неба. Відчуття було, ніби я рухаюсь у голові N. Я зупинився на півдорозі до вершини пагорба, не тому, що захекався, а щоб спитати себе востаннє, чи насправді мені це потрібно. А тоді рушив далі.
Краще б мені було цього не робити.
Поле там було, і вид звідти на захід відкривався саме такий мальовничий, як розписував N., — справді захоплюючий. Навіть при тому, що сонце стояло високо і було жовтим, а не сідало червоною кулею за обрій. І камені там, звісно, були, десь ярдів за сорок нижче по схилу. І, авжеж, у їх розміщенні вгадувалось щось схоже на коло, хоча аж ніяк не те коло, яке можна побачити у тому ж Стоунхенджі. Я їх полічив. Їх, як і казав N., було вісім.
(Окрім тих випадків, коли він казав, що їх було сім.)
Трава всередині цього приблизного кола була негустою і якоюсь жовтуватою, порівняно з яскраво-зеленою травою вище колін на решті поля (воно тягнулося широко й далеко, гублячись серед мішанини дубів, ялин і беріз), проте аж ніяк не мертвою. Потім мою увагу привернула зграйка кущів сумаху. Теж не мертвого — мені так, принаймні, здалося, проте листя на тих кущах, замість зеленого з червоними прожилками, було чорним і безформним. Настільки неправильним, що аж важко було на нього дивитися. Це листя знущалося з того порядку, якого очікує око. Краще я просто не можу пояснити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли впаде темрява» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „N“ на сторінці 16. Приємного читання.