Розділ «N»

Коли впаде темрява

Я цілий день тоді пробув на Акермановому полі, спостерігав і рахував. Бо двадцять першого було літнє сонцестояння. День найбільшої небезпеки. А от на зимове сонцестояння, двадцять першого грудня, небезпека найменша. Так було минулого року, так буде й цього, так було кожного року від початку часів. А в найближчі місяці — принаймні до осені — роботи в мене поменшає. А двадцять першого… я не в змозі навіть розповісти, як там було жахливо того дня. Як той восьмий камінь мерехтів, спливаючи в небуття. Як важко було сконцентруватися, щоб повернути його в наш світ. Як той морок згущувався й відступав… як згущувався й відступав… мов приплив. Я навіть було задрімав там, а коли очуняв, побачив над собою нелюдське око — гидотне тридольне око дивилося на мене. Я закричав, але не кинувся навтьоки. Бо світ на мене покладався. Покладався, сам того не знаючи. Я не побіг, а натомість підніс собі до очей камеру й подивився через видошукач. Вісім каменів. І ніякого ока. Але після цього я вже не дозволяв собі дрімати.

Врешті-решт камінне коло стабілізувалося, і я зрозумів, що можу вже звідти йти. Принаймні той день було убезпечено. Вже й сонце сідало, знову, як колись, у перший вечір; палаюча куля зависла над обрієм, перетворивши Андроскоггін на криваву змію.

Атож, доку, — хай це реальність чи хоч би й маячня, але то нелегка робота. І відповідальність! Я так втомився. Розповідати, який це тягар — тримати цілий світ на власних плечах…

[Він знову лежить на кушетці. Крупний чолов’яга, але зараз він здається малесеньким, якимсь усохлим. Та ось він усміхається.]

Нарешті в мене буде відпустка взимку. Якщо доживу. А знаєте що? Гадаю, у нас із вами вже все скінчилося. Як то кажуть по радіо: «На цьому ми завершуємо нашу програму». Хоча… хтозна? Я можу знову до вас завітати. Або дати вам знати про себе.

[Я йому заперечую, кажу, що в нас ще багато роботи. Кажу, що він тягне на собі вантаж; на його плечах сидить невидима вісімсотфунтова горила, і лише разом ми зможемо її умовити злізти. Кажу, що ми зможемо це зробити, але потрібен час. Кажу все таке й інше та виписую йому два рецепти, але в глибині душі я боюся, що він таки зробить, як сказав; він попрощався. Рецепти він бере, але він попрощався. Можливо, тільки зі мною, можливо, з самим життям.]

Дякую вам, доку. За все. За те, що вислухали. А оце…

[Він показує на розміщені ним на столі речі.]

Я б на вашому місці це не переміщував.

[Я вручаю йому талончик на сеанс, і він акуратно кладе його собі до кишені. І торкається кишені рукою, переконуючись, що все на місці, а я тим часом думаю, що, може, я помиляюся, може, я його таки побачу п’ятого липня. Я вже помилявся. Мені подобається N., і мені не хотілося б, щоб він безповоротно зник у тому камінному колі. Воно існує тільки в його мозку, але це не значить, що воно нереальне.]

[Останній сеанс завершено.]

4. Рукопис доктора Бонсейнта (фрагменти)

5 липня 2007

Побачивши некролог, я зателефонував йому додому. Відповіла С., його дочка, яка вчиться тут, у Мейні. Вона цілком тримала себе в руках і сказала, що в душі була до цього готова. Що вона перша приїхала до N. у Портленд (цього літа вона працює у Кемдені, зовсім неподалік), але я чув через слухавку й інші голоси в домі. Це добре. Родина потрібна в багатьох випадках, але одна з її основних функцій — це збиратися разом, коли хтось із її членів помирає, і особливо це важливо, якщо смерть насильницька або нагла — вбивство чи самогубство.

Вона знала про мене. Розмовляла вільно. Так, це було самогубство. В машині. У гаражі. По низу дверцят він поклав рушники, і, я певен, їх було парне число, десять або дванадцять; гарні цифри, якщо вірити N. Тридцять — негарне число, але хто з нас — особливо серед чоловіків, які живуть самотньо, — тримає у себе аж тридцять рушників? Навряд чи хто. Я певен, що ніхто.

Буде слідство, сказала вона. Знайдуть ліки — ті, що я йому прописував, я в цьому не маю сумнівів — у нього в організмі, хоча навряд чи в летальній концентрації. Гадаю, це не привід; N. все одно мертвий, яка б там не була причина.

Вона спитала, чи прийду я на похорон. Мене це зворушило. Аж до сліз, якщо сказати правду. Я відповів, що буду, якщо родина не проти. Здивовано вона сказала, що навпаки… чому б їм бути проти?

— Бо я не зміг йому допомогти, врешті-решт, — сказав я.

— Ви намагалися, — сказала вона. — А це вже важливо.

І я знову відчув, як мені запекло в очах. Від її делікатності.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли впаде темрява» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „N“ на сторінці 15. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи